Треба нарешті закрити гештальт, чи як це називається.
Я хотів написати про це з листопада минулого року.
Але то не було часу, то натхнення, то здавалося, що оце “все одно напав би” якось затихло.
Та ні, не затихло досі.
Складно писати про те, що вважаєш очевидним. До того ж, логічні висновки не діють на людей, що піддалися емоційному кодуванню. Втім, іноді і очевидне варто записати, щоб було під рукою, коли більш сильні емоції, або більш розумне оточення знімуть те кодування.
Отже, розглянемо тезу “Навіть якби у 2019 обрали Порошенка, Путін все одно напав би”. Цікаво, коли і як відбувся перехід від саркастичного “А то що, Путін нападе?” до “Все одно напав би”. Напередодні виборів 2019 думка про можливе повномасштабне вторгнення викликала саркастичні посмішки. За часів Порошенка в повномасштабне вторгнення ніхто не вірив, такі спроби були припинені у 2014-2015 (тоді вже планували “Новоросію” від Доднбасу до Одеської області включно, якщо хто забув — але не вдалося) та у 2018, коли було введено воєнний стан в областях, що межують з московією.
Зовсім дивують вислови: “Ще невідомо, як би повівся Порошенко”. Чому ж невідомо? Повівся б так, як поводився і тоді — прочитайте указ про введення воєнного стану, посилання в коментарі (це початковий варіант, потім, під тиском “журналістів-активістів-колег по коаліції” та через звинувачення щодо перешкод виборам, Порошенко пом’якшив певні позиції, і Рада голосувала вже пом’якшену версію) . Тобто воєнний стан було б оголошено не ПІСЛЯ початку вторгнення, а ЗАЗДАЛЕГІДЬ - після появи перших ознак загрози вторгнення. Порошенко повівся б так само, як поводиться: рятував би людей, фінансував би закупівлі для армії, оснащував ТРО — тільки мав би у розпорядженні владні важелі і всю потужність держави, а не лише власного фонду.
То чи напав би Путін, якби Президентом України у 2019-му році був обраний Порошенко, а парламентську коаліцію формувала би “ЄС”? Спитаєте, а навіщо нам думати про це, історія не має зворотнього ходу? Про це в кінці допису. Ми не будемо гадати на кавовій гущі або картах таро, просто зробимо висновки із притаманних попередній владі принципів, переконань і характеру дій, порівнюючи із владою нинішньою.
1. Спецслужби. СБУ Грицака — це та СБУ яка в режимі найсуворіший секретності втерла носа росіянам в їх планах вбити Аркадія Бабченка. Принциповий момент навіть не той, що Бабченко виявися живим (ми знаємо, не всім терактам вдалося запобігти) — а той, що служба до останнього ефектного моменту появи живого Бабченка не дала витоку інформації ворогу.
Розумієте? Жодного витоку інформації — і 2 зрадника в керівництві служби під командуванням сценариста кварталу. Повідомляють, один з них допоміг росіянам захопити ЧАЕС. Відчуйте різницю.
ГУР під керівництвом Бурби (ім’я якого ми почули вже після звільнення) — це неймовірно зухвалі операції: захоплення Цемаха; спроба захопити “вагнерівців” (яка провалилася саме тоді, коли прийшла нова влада і закінчилися підтримка), плани звільнення бранців “Ізоляції”, викрадення у росіян клістронів для ППО. Це координація дій з американською, британською та іншими розвідками аж до спільних операцій.
ГУР під керівництвом Буданова — це ТЕПЕР начебто теж зухвалі операції. Але дуже насторожує а) що ГУР влаштовує знаходження за ґратами Червінського і те, що за зрив операції проти “вагнерівців” та переслідування співробітників ГУР ніхто досі не покараний; б) неймовірна для керівника розвідки присутність Буданова в ЗМІ; в) небажання ГУР бити в дзвони, знаючи орієнтовні дати вторгнення. Тому, оцінюючи фаховість, я віддаю перевагу ГУР часів Бурби.
2. Оборонпром. За Порошенка він впевненим шагом пройшов до успішних випробувань одних зразків озброєння і запуску в серію інших. “Ой, ну і що, ну виробили би ми 100 “Нептунів”, а у росіян тисячі ракет, щоб це поміняло”, - бачив і такі коментарі. Наявність ЧФ РФ з “Калібрами” це поміняло б. Кардинально. Бачимо зараз наочно, далі можна не розповідати.
3. Армія. Армія вже в 2014 звільняла міста Донбасу. Армія отримала реформу оплати, реформу харчування, реформу гуртожитків; отримала нову форму і нові озброєння.
Тепер реформи успішно поховано, армія отримує харчування та одяг за потрійною ціною, озброєння ми вимагаємо від союзників.
4. Контроль за в’їздом росіян. Тут просто цитую “Радіо Свобода”: “Державна прикордонна служба України з 30 листопада (2018 року) заборонила в’їзд на територію держави чоловікам – громадянам Росії – у віці від 16 до 60 років. Про це повідомив керівник відомства Петро Цигикал під час наради 30 листопада про заходи з реалізації указу й закону про запровадження воєнного стану.
«Чи правильно я розумію, що це заходи, які перешкоджають Російській Федерації формувати тут загони приватних армій, які насправді є представниками збройних сил Російської Федерації, і не дати їм провести операції, які вони намагалися провести у 2014 році?», – запитав президент України Петро Порошенко, який головував на цій нараді, на що керівник прикордонників відповів ствердно.”
Чи було запроваджено аналогічні заходи в листопаді 2021 року?
5. Зовнішня політика, Мінські, міжнародні інституції та ін.
За часів Порошенка посли були дипломатами, а не відставними чиновниками або сексологинями чи сміттям “знайденим через Інтернет”. До того ж їх дії та вислови координувалися.
Порошенко не скаржився на “погані” ООН, ОБСЄ та ін, а використовував існуючи можливості та трибуни цих організацій, ніколи не втрачаючи шансу для чергових звинувачень проти московії та закликів для підсилення санкцій. “Мінські — це молоток, яким можна бити по ворогу, а можна собі по пальцях”. Останні роки ми влада била Мінськими виключно по пальцях Україні, і всі інші інструменти міжнародного тиску на московію використовувала так само.
За Порошенка готувалася широка доказова база щодо злочинів московитів — “беркути”, Цемах, “вагнерівці”. Все це “нові обличчя” впевнено і радісно просрали. Пам’ятаєте, як звільнили Денисову , мовляв , брехала про сексуальні злочини росіян (і тепер про ці злочини взагалі не чути)? Порошенка нізащо не замовчував би жоден злочин росіян.
6. Відносини з міжнародними партнерами.
За Порошенко — дякуємо за допомогу і намагаємося пройти між краплями навіть там, де важко. Наприклад, в Штатах маємо двопартійну підтримку.
В зе-епоху — бикуємо і крадемо. Втішаємо партнерів, що крадемо не в них, а в себе (“Мовчи, за свої п’ю!!!”) . Але в нас вже немає свого, щоб красти — економіка, армія, оборонпром, соціалка — все тримається на грошах союзників. Все, що крадеться — крадеться у них (Сподіваюся, вони не подарують).
НАТО і ЄС. За Порошенка — виконані 140 з чимось умов про Асоціацію; підписано Асоціацію та безвіз внесено в Конституцію прагнення до ЄС та НАТО, розробляється зброя натівських калібрів, проводяться спільні навчання з арміями НАТО.
З тих пір — ніяких суттєвих назустріч НАТО та ЄС. “Байден, чому ми не в НАТО???”
7. Безпосередньо на лінії зіткнення.
За умови іншого вибору 2019, не було б ніяких “розведень” та розмінувань. Ніяких заборон аеророзвідки. Ніяких засипаних траншей на схід від Маріуполя. Ніяких відведень контрснайперських груп. Ніяких штрафів за вогонь у відповідь. Московіти регулярно отримували б по зубах ще задовго до спроби вторгнення. І військові не звільнялися б з армії через подібні приниження. Як цього не було до виборів 2019.
8. Керівний склад армії. Всі наші кращі генерали зростали, коли Головнокомандувачем і головним двигуном розбудови армії був Порошенко.
Нова влада кого зняла з посад (Муженко), кого намагалася посадити (Марченка, Павловського). 24.02.22 виявилося, що для захисту країни знов потрібні Муженко, Марченко, Павловський. На щастя, останні були не в СІЗО — їх викупив Порошенко. Потім в ОП пройшла перша срачка, і Муженка попросили залишити генштаб, а рятівником Миколаєва став Кім. Ну, хай Кім...
9. Безпосередня реакція на загрозу вторгнення — повертаємося до початку допису. Порошенко: військовий стан заздалегідь; термінові консультації із союзниками; мобілізація резервів; розгортання бригад на найбільш небезпечних напрямках; розбудова укріплень, мінування, підготовка ППО — це все в його указі 2018 року, в його публічних виступах, в практиці його дій з 2014 по 2018 рік. Зе: свято і шашлик.
10. Правляча еліта.
Однопартійці Порошенка воюють. Їх колеги по коаліції з НФ — воюють. Слуги — понад 150 колаборантів. Десятки корупціонерів, хто в бігах, хто ще на посадах. На посадах суцільна рідня та колишні помічники і колеги зрадників з ОПЗЖ. Думаєте, московити не працювали з ними заздалегідь? Думаєте, можна прийти до росіян, сказати “я український депутат” і отримати посаду, а не кулю, якщо росіяни наперед не знають, хто ти? Думаєте, корупціонер — це людина, яку можуть підкупити лише українці, і не можуть росіяни?
Я перерахував далеко не все. Але всі ці пункти 1-10 зливаються в один основний.
“Чи нападе Путін?” - питали ще майже 2 роки тому?
“Він не нападе, якщо буде бачити велику ціну нападу для себе, “ - відповідав Порошенко, і , здається, Байден тоді казав те саме.
Яку ціну мав порахувати для себе Путін, коли бачив, що
- службою безпеки керують зрадники,
- міністерствами та відомствами керують корупціонери,
- “еліта” налаштована на колаборацію,
- оборонну промисловість паралізовано,
- бойові генерали та опозиція ходять під карними справами,
- механізми міжнародного тиску не використовуються,
- влада принципово ігнорує заклики готуватися,
- бійцям заважають чинити опір?
Все, що відбувалося в Україні, давало сигнал Путіну: все ОК, тих, хто заважає, оцю “войовничу меншість” усувають, час класти в БТРи парадну форму...
Яка там висока ціна, якщо навіть його наратив про “нацистів”, підтримано в середині України, і “нацистів” вже саджають ? Нагадаю: “захопившись ультранаціоналістичними ідеями, культивуючи величність арійської раси”...
Тепер до питання: а навіщо це писати, що тепер міркувати, як би воно могло бути, сталося як сталося.
Коли, наприклад, цегла падає комусь на голову, цей випадок обговорюють не тому, щоб пофантазувати, як гарно могла виглядати голова без шраму від цегли. Обговорюють, щоб з’ясувати, чому не було каски, чому падала цегла, кого треба покарати, кого додатково проінструктувати щодо техніки безпеки, які застосувати правила складання цегли , коротше — щоб надалі зберегти якомога більше голів.
Але у нас цегла досі валиться на голови сотнями, а тисячі гуляють під нею без касок.
Бо зараз, можливо Путін мав би зарядити пістолет одним патроном і усамітнитися.
Але коли Міша Подоляк ображає Індію і Кітай, коли мільйони гривень йдуть на розбудову другорядних доріг та якихось елітних стадіонів в невеликих селищах, більш того — на гівносеріали, коли розумні поради опозиції і надалі блокуються — це посилає Путіну сигнал: ще не все пропало, протримаємось, а там ще побачимо...
Як там — “Ібаш їх, Вова”, так?
