В Запоріжжі, звідки родом моя мама, є вулиця, названа на честь дідуся, українського письменника Олександра Авраменка, якого я ніколи не знала, бо він помер надто молодим. А бабуся, з якою я виросла, була редактором і перекладачем з російської на українську дитячої літератури. Вона завжди говорила зі мною українською, мама – по-різному, але замість колискової читала мені напам’ять «Причинну» Шевченка. А в 5 років, коли інші діти розказували «В лєсу раділась йолочка», я цитувала Лесю Українку: «Як була малою горда, - щоб не плакать, я сміялась». І ці рядки супроводжували мене ще багато років у спробах вистояти у власній боротьбі за мову.
В одному з центральних районів Києва, де я навчалася в начебто українській школі, вчителі старшого віку вели уроки російською, а молодші - українською, часто недолугою, яку використовували лише на заняттях. Викладачка ж української мови взагалі переїхала з якогось райцентру, де була вчителем російської, щоб перевчатися. Таким чином, в моїх бездоганно грамотних творах (бо ж з 11 років редагувала разом з бабусею рукописи) вона знаходила неіснуючі помилки, слово «светр» виправляла на «світер», а «брати участь» на «приймати участь», й ставила мені низькі оцінки за це. Я ж брала з полиці орфографічний словник і показувала їй, що це не мої помилки, а її.
У класі на 30 учнів, крім мене, українською говорило лише двоє досить мовчазних дівчат. Це мене дивувало, але я не переймалася класу до 7-го, коли це стало навіть не проблемою, а якимось страшним сном для мене. На кожній перерві мене обзивали, ображали. Запитували: «Ти чьо, не можеш по-нормальному гаваріть?», «Особенная тут нашлась?», «Хватіт викабэніваться, отвєчай, как к тєбє обращаются». Це найм’якші висловлювання з тих, що я чула. Решта була щедро приправлена гострою ненормативною лексикою.
Щодня нас напували вітамінними соками. У мій сік випльовували жувальні гумки. Мені в спину кололи складаним ножиком і писали записки про те, що підріжуть. Чим жорстокішими були мої російськомовні однолітки, тим впертішою я була. Так протрималася три роки. І коли цей, як зараз модно казати, булінг перейшов усякі межі, коли мені погрожували розборками чи побиттям після уроків, коли я плакала насамоті й озиралася, йдучи додому, усвідомила, що єдиним порятунком є перехід із кривдниками на російську.
Тож у старших класах інстинкт самозбереження змусив мене це зробити. І справді, перехід на російську значно полеглив життя. Те життя, де я вже була інтровертом, який не розумів: «Чому в столиці України я не можу спокійно говорити рідною державною мовою, чому на уроках правознавства нам розказують про Конституцію і верховенство права, а я почуваюся безправною і беззахисною»?
Через «мою» мову, коло спілкування було досить обмеженим, зате книжок я мала багато. Особливо заворожувала мене література про мистецтво гречності, звісно, російською. Там був наче якийсь інший вихований галантний світ, де красиво говорять, відчиняють двері перед леді і знаються на сервіруванні столу. А ще в кожній книжці йшлося про те, що слід відповідати співрозмовнику тією мовою, якою до тебе звертаються. Я дуже хотіла бути такою леді. І почала дотримуватися правил етикету. Але чомусь «тією» мовою завжди була російська. Російською майже завжди була й відповідь на мою українську.
Так і склалося, що в дорослому віці співвідношення української і російської в моєму житті було десь 60:40, бо ж якось незручно переходити на українську з тими, з ким багато років спілкуєшся російською. Крім того, так складалося, що моїми роботодавцями були вихідці з Росії. Бо я мистецтвознавець, і саме росіяни розуміють цінність культури й готові її підтримувати.
Але постійно відчувала дисонанс, наче була не собою. Думала я українською, з чоловіком, письменником і актором Антіном Мухарським говорили тільки нею, але із зовнішнім світом підлаштовувалася. І два роки тому в розпал неоголошеної російсько-української війни усвідомила, що це ж навіть не дивно, а дико спілкувалися мовою окупанта. Для мене це зрада і мови, і Батьківщини. І тоді все стало на свої місця. Того дня я 100 % перейшла на українську, і не промовила жодного слова російською (окрім читання вголос статей) в Україні. Іншими мовами послуговуюся лише з туристами або там, де туристкою є я.
І ось нарешті я можу сподіватися на те, що мої мовні права хоча б десь, хоча б іноді не порушуватимуться, якщо дасть Бог, Президент підпише закон «Про мову».
Пройшовши такий шлях, я з особливо великою повагою і захопленням ставлюся до україномовних мешканців Півдня та Сходу, адже там мовна стійкість і перехід на українську є справжнім подвигом.
