У нас війна. У нас небезпека.
А режим внутрішньої окупації вже судить своїх військових-патріотів. Почалося це не сьогодні й не вчора і їх, у різний спосіб репресованих режимом військових, набагато більше. Але ця нинішня справа – це вже занадто явно і відверто.
Зе аж надто неприховано й до неможливого тупо вирішив перекласти свої власні злочини на бойових генералів. А ще оті його параноїдальні фобії перед військовими, мрія нагадувати своїх кумирів: давнього – сталіна й нинішнього – пуйла. І так мітко окреслене його Єлєною: «Не треба бути аж настільки українцями».
Плюс цілком явне бажання демотивувати військо та дискредитувати армію й усіх військових… Так, усе це вміщаються в тій пожованій особинці. Як і в його антиукраїнському оточенні.
Чи є в тих звинуваченнях, які інкримінують нашим вищим офіцерам, факт злочину? Так, безумовно. Тільки не їх. Харківську область і навіть не раз здавав сам найзеленосяйніший.
І вся історія з умисним ослабленням оборони, розмиванням мізерної кількості військ на довжелезну лінію кордону, залишення там проти ворога лише легкої піхоти без підкріплення та підсилення та ще без укріплень, мільярди на які розікрали його вельможні мародери – це вже злочин, який тягне на довічне.
А військові рятували фронт і Харківщину неймовірними зусиллями. Аж доки, переконавшись, що вони ворога таки до Харкова не пропустили, знехотя прислали підкріплення.
За цей злочин має відповісти влада. Але ж не хоче. Винними вкотре зробили військових.
Нічого не нагадує?
Як кумир нашого «найпотужнішого» в 1941 році прозівав ворожий наступ і точнісінько так само забороняв говорити про загрозу (хіба без шашличків), не забезпечив оборону, ослабив армію, проігнорував дані розвідки.
Бо ж, «росіяни також люди, тому росія на нас не нападе…» Ах ні, це вже наш.
А коли ворог тоді таки увірвався й захоплював за лічені дні сотні кілометрів, звинуватив і за місяць розстріляв генералів, які з усіх сил пробували виправити його злочинні упущення.
Занадто багато аналогій. І в іншій справі – про 155-ту бригаду так само виною лише інфантильні забаганки нашого нєдоросля. Але ж як це зручно – зробити винуватими інших, а самому з драматичною фізіономією потрясати кулачками… От лише цього разу наш сталінчик, схоже, прорахувався. Дуже на це сподіваюся.
◾️
Таке враження, що прокурори, разом із суддями, керуючись «справедливістю та верховенством права», тупо зірвались з котушок.
- А скільки йому застави? Мільйонів десять?
- Ні, мало! Він же повний кавалер ордену Богдана Хмельницького.
- А скільки? Тридцять? Ну якщо повний кавалер.
- Та мені пох@ю. Пиши скільки хочеш. Хоч мільярд. Давай швидше, робочий день закінчився. Пора на пиво.
- Ну тоді сімдесят.
- А чого сімдесят?
- Дійсно… Чого сімдесят, коли можна девʼяносто!
Звідки беруться розміри застав за бойових генералів, можна тільки здогадуватись?! За лицаря ордена Богдана Хмельницького, генерала Юрія Галушкніа, адепти «справедливості та верховенства права», попросили девʼяносто мільйонів застави. Хоча да! Можна дякувати за те, що не написали девʼяносто мільярдів. Напевне ліньки було дохера нулів малювати! А може вони так, «дякують» їм… йому за захист України?
І врешті решт вони вже зрозуміли, що заставу ж все одно зберуть та внесуть. От і зробили висновки.
Арешт, без права внесення застави. Рішення Печерського суду по бригадному генералу Галушкіну.
◾️
А потім дивуються, чому люди неохоче йдуть помирати за невдячного звіра, який спочатку одягне тебе в камуфляж, потім у робу, а потім у цинк.
Зеленим набагато більше до вподоби вручати посмертні ордени, ніж визнавати відступ своєї армії.
Зеленим до душі прославляти героїзм загиблих життів, аніж визнати цінність врятованих.
Зеленим не потрібні командири, які діють по вогневій ситуації, а не по телефону з бункера.
Зелені вміють лише тупо карати за свої ж прорахунки із позиції самозакоханої сили.
Зеленим потрібні ура-марафонні перемоги й маршаложуківська риторика, а не здоровий розсудок справжніх, а не намальованих голограмних військових.
Неоціненний вклад роблять зелені покидьки і їх холуї в те, аби людям перехотілося захищати систему, патологічно упереджену щодо своїх громадян, із найвищим індексом людиноненависності навіть щодо своїх захисників.
. . .
Тарас Чорновіл
Олексій Петров
