Отже, на початок ХІІ століття на теренах України-Русі королівській рід майже вигас, але в іншій, західній Русі — Украненленді — він якраз прийшов до влади.
У Магдебурзьких аналах зазначено, що 1089 року "Імператор (Генріх IV) відсвяткував весілля у Кельні, одружившись на якійсь удові маркграфа Утона, дочці короля Русів". Ось так принцеса Евпраксія, дочка короля Святослава ІІ, стала імператрицею "Священої Римської імперії німецького народу" (і господинею королівства Русинів відповідно). За допомогою цього шлюбу Генріх намагався поєднати православних та католицьких правителів у своїй імперії та протистояти натиску двох сакських князівств. Дата смерті Альдегейди-Евпраксії є невідомою, як і місце її поховання (вигадки про це від 1874 року є нічим не підкріпленими). Та цілком очевидно, що саме завдяки їй, або її київському оточенню, Вартислав Святославович і став Princeps Luiticorum. До цього лютичами керували рахмани, вожді та будь-хто за гроші.
Тож прямий нащадок короля Святослава ІІ — Вартислав І — став князем лютичів (а далі треба уважно слідкувати за маніпуляціями московитів у ХІХ столітті). Відомо, що юний Вартислав (у віці 6-7 років) потрапив у полон до Болеслава ІІІ Кривоустого (між 1119 і 1121 роками) і ймовірно сидів у сусідніх камерах з Володимиром ІІ. Вартислав визнав себе васалом Болеслава і погодився виплачувати данину лехітам.
Болеслав ІІІ відправив Отона Бамберзького з місією християнізації західного Помор'я (Славії і Лютичів) у 1124-1128 роках (до речі, Вартислав був хрещеним з дитинства). Саме тоді Вартислав І став правителем герцогства лютичів (яке московитські свині та лехіти називають Помор'ям, що не відповідає дійсності). Молодий герцог підтримував Отона у його діяльності і зміг розширити свої володіння аж до Гюстрова. Під своєю владою Вартислав І об'єднав лютичів, ратарів (саме від них, за переказами, пішли назві ругів і русинів), укрів-украненів, черезпенян і долинчан. Спочатку столицею герцогства була Вєлін (Волинь), а згодом — Каммен (Камінь).
За повідомленням Саксона Грамматика, у 1128-1131 роках данський король Нільс І здійснив похід на володіння Вартислава, і захопив його у полон. Та під тиском Мальмфріди, Інґеборґи та Кнуда Лаварда Нільс звільнив Вартислава.
Трохи раніше, у 1111 році, норвезький король Сіґурд І Хрестоносець одружився на дочці конунга Гаральда з Ґардаріки (королівства Русинів), він був вельможою при Володимирі ІІ та, ймовірно, вважався сином короля свебів (можливо правителем Інґрії). Зверніть увагу як брешуть московити у "літописах" — "син Мстислав" і "батько Володимир" у них майже одного віку. Ця леді встигла допомогти і сестрі і Лаварду у боротьбі за данський трон. Після смерті Сіґурда від чуми, вонавтрутилась у боротьбу за данський трон між принцем Еріком, зведеним братом Кнуда Лаварда, та Нільсом, дядьком Лаварда, оженивши на собі Еріка. У грамоті Лундського собору Ерік називає свою дружину "онукою короля свебів". У 1133 році Ерік здолав Нільса і став королем. Невдовзі, 1137 року на Тінзі Еріка було вбито, і подальша доля Мальмфріди є невідомою.
Десь приблизно у 1116 році, син данського короля Еріка І, Кнуд Лавард одружився на київській аристократці Інґеборзі, рідній сестрі Мальмфріди. Ця пані також мала амбіціні планиі щодо Русі на південному узбережжі Балтики — адже вона теж буля княгинею Русів. Її син став королем Данії — Вальдемаром (Володимиром) І.
Після одруження Лавард почав стрімку кар'єру — спочатку він допоміг кузенові, князю ободритів, відбити напад ругів з "Руянскої січі" (про цих горлорізів Буревія трохи згодом), потім за допомогою імператора Лотаря ІІ він отримав титул герцоґа Гольштейна у 1128 році та статусу васала імператора. Невдовзі, за сприяння Інґеборґи та її чоловіка, загадково загинув король Славії Свентіполк (1129). Відразу, посилаючись на "родові зв'язки" своєї дружини Інґеборґи та (ймовірно) на певну суму, Лавард домігся від імператора (а призначати королів, герцогів і князів у імперії булу прерогативою лише імператора) титулу "короля Вендланду" і надання йому королівства у ленне володіння.
Звісно, родичі вбитого короля — Микола (Ніклот) та Прибислав — відразу почали війну проти узурпатора. Правда, невдало, і згодом вони обидвоє опинились у в'язниці Лаварда — адже в тилу Миколи та Прибислава руги з Руяна грабували і брали у полон їхніх селян. Вони це робили не задля допомоги Лаварду, а просто користалися ситуацією. Ці заблукалі сини України вигадали спосіб, за допомогою якого можна було обходити заборону на продаж у рабство християн язичникам і мусульманам — вони примусово "навертали" всіх полонених у "віру Сварога"(ймовірно, клеймили нещасних). При цьому не мало значення хто ти такий — сакс, франк, лехіт, лютич, волинянин, рус — бізнес понад усе. Саме з цієї причини руги одночасно із грабунком Славії грабували і Розкілля.
Врешті, Лавард загинув від рук свого дядька Нільса, який заманив його у пастку.
Після смерті Лаварда владу у Славії поділили Микола (Ніклот) та Прибислав І. Про Прибислава майже не залишилось відомостей (німців він дуже дратував). Відомо лише, що Прибислав став князем вагрів та полабів (волинян). Ніклоту дісталася східна Славія — бодричі та союзні племена хижан та черезпенян.
Імператор Лотар ІІ безуспішно намагався змусити Прибислава І сприяти місіонерству Вєсцеліна — Прибислав успішно саботував всі спроби християнізації. У 1137 році, після смерті імператора Лотаря ІІ, почалась боротьба за сакське герцогство Саксонія між маркграфом Бранденбурга (Бранібора) — Альбрехтом І Асканієм, та герцогом Баварії — Генріхом Х Вельфом. Прибислав скористався з цієї нагоди і значно розширив свої володіння. Та, як завжди, "свої" вчасно завдали удару в спину — володіння Прибислава, Ніклота та Вартислава (узбережжя) було атаковано князем рутенів-руян Ратиславом. Він спустошив і пограбував землі навколо Любіци (Старого Любека). Володарі ледь відбили нападників.
Граф Гольштейна, Генріх фон Баневід, вів війну проти Прибислава з перемінним успіхом. Але герцоґ Саксонії і Баварії, Генрік Лев Вельф (після смерті Альбрехта, Генріх Х Вельф захопив Саксонію) поставив крапку у цьому протистоянні — 1142 року Прибислав визнав себе васаломГенріка Лева і втратив частину своїх володінь (Вагрію). Ніклот у цій війні підтримав сакських князів.
У ці часи на теренах України хорватський династ Володимирко Володаревич об'єднав усі хорватські князівства у так зване Галицьке князівство (1141). Місто Галич обрали столицею не випадково — адже в Галичі перебувала Стільська епархія. Тобто Галич вважався правонаступником столиці Великої Хорватії — міста Стільсько.
Київщину і провінційний, на той час Київ, грабували половці та чернігівці (у фантазіях московитів це подано як "междусобные войны князей"). На лівобережжі України безроздільно царював Дешт-І-Кипчак — до його володінь належали сіверський Вороніж та сучасні Харківщина й Сумщина. Сіверянські князі і колишні конунги стали кровними родичами кипчацьких ханів. Дехто з ханів прийняв християнство, і це ще більше заплутало фантазії московських пропагандистів ХІХ століття.
Волинь утримували нащадки бастардів короля Ярополка. Саме їм і присягали отамани міст Поділля — до завоювань Ольґерда нашим Поділлям управляли виборні отамани (спадок Хозарії).
Glenn A.Rathn, Radio Lemberg
