1706 рік. Шведська армія короля Карла ХІІ вже шостий рік вела війну далеко від рідних земель. Перемігши російську армію царя Петра І під Нарвою, шведи багато років воювали в Польщі, підтримуючи партію, прихильну до Швеції. Тим часом Москва зуміла захопити шведські фортеці Нотебург, Нієншанц, Нарву. В усті Неви почали будувати місто Петербург. Аж от наприкінці 1705 р. Карл ХІІ дізнався, що його противники нарощують сили, аби вдарити по ньому з двох сторін. Саксонці короля Августа Сильного (він же – король Речі Посполитої) мусили атакувати шведів з заходу, а росіяни Петра І – з боку сучасної Білорусі, з району міста Гродно. Перевага на боці противників Карла була трикратна, а якщо не враховувати польських союзників Карла ХІІ – майже чотирикратна. Що зробив у тих умовах Карл ХІІ? Він направив 10 тис. шведів на чолі з фельдмаршалом Ренскольдом проти саксонців. А сам на чолі 20 тис. шведів, разом зі своїми польськими союзниками рушив на зустріч росіянам. Марш відбувався посеред зими – проте шведи стійко здолали незручності і опинилися під Гродно несподівано для Петра І. Як раз у той час фельдмаршал Ренскольд завдав нищівної поразки саксонцям Августа в битві під Фрауштадтом (саксонці переважали шведів у два рази). Результат – росіяни Петра І просто втекли від Гродна. Те що замислювалося як гарантована пастка для Карла ХІІ, стало його блискучою перемогою.
Пишу я це, аби зауважити – ніколи Карл ХІІ не здобув би своїх перемог, якби не його солдати – які за багато сотень кілометрів від дому, в умовах часто паршивого харчування та забезпечення, так само продовжували чітко виконувати накази свого командувача. Шведи не підняли бунт проти Карла ХІІ після програної Полтавської битви. Шведи роками перебували зі своїм королем у Молдавії – і билися з яничарам під час Калабалику. Полонених шведів Петро І мусив засилати на далекі відстані – з Ростова шведи цілими групами тікали до володінь Кримського Хана і приєднувалися до армії Карла ХІІ. Скажете – то була Швеція, європейська країна і монархія? Так, то була Швеція – країна де аристократія «попросила» з трону королеву Христину, де аристократія не пустила до влади герцога Голштинського (небожа Карла ХІІ) і де після Карла ХІІ королів обирали. В парламенті.
А ще пишу я це тому, що українці таких прикладів вірності своїм ватажкам в історії практично не мають. Приємний виняток – УПА. А так… Наливайка, Бута і Сулиму здали ворогові свої ж – козаки. Ніяк не міг об’єднати навколо себе козаків гетьман Дорошенко – панове-браття весь час тікали як не до Брюховецького, то до Сірка. Після поразки гетьмана Мазепи, значна частина мазепинців побігли каятися росіянам, а ті хто до повстання з різних причин приєднатися не встиг – абсолютно щиро крили Мазепу останніми словами. Сталося все точно на висловом героя твору Івана Багряного – вояка дивізії «Галичина»: «Нас наші нащадки й прокленуть... Де нащадки! Нас прокленуть наші сучасники!.. Нас прокленуть ті, що нас посилали... Бо ми... Бо ми не здобули їм волі...». Чого вже казати, якщо «неймовірною вірністю товариства» посмакували навіть такі визначні козацькі ватажки як Петро Сагайдачний та Богдан Хмельницький?
У 20-му ст. українці натхненно повалили гетьмана Скоропадського, який заснував державний банк, запровадив українську валюту, відкрив 2 українські університети, впровадив українське громадянство та створив кадри восьми армійських корпусів, які й стали тими самими «петлюрівцями» - Дієвою армією УНР. На заміну йому українці обрали соціалістів-популістів Петлюру і Винниченка, під керівництвом яких Україна зникла з мапи світу.
Те що сталося 21 квітня цього року не може бути несподіванкою для того хто знає історію нашої країни. Звичка ненавидіти справді гідних керманичів і міняти їх на «гарних хлопців» українцям була притаманна завжди. Достатньо було лідерові схибити або здійснити непопулярні кроки, як товариство починало шукати когось кращого. Часто – «гарного хлопця». І це не проблема минулого. Ми зараз, у наш час хвалимося недовірою до лідерів – у ній ми бачимо запоруку проти диктатури. Та, як то кажуть, що в малих дозах – ліки, у значних – отрута. Почасти – смертельна. Вже повірте – вороги знають цю нашу властивість і дивовижно нею користуються.
Західні аналітики від самого початку війни вказували як на проблему – неймовірно низький рівень довіри українців до своїх керманичів. Українських солдатів це стосується не менше ніж інших громадян. Варто було гучніше крикнути «Зрада! Нас зливають!» - далі справа техніки. Дослідники історії АТО ще скажуть нам, скільки операцій були зірвані, і скільки можливостей ми втратили через от це. Через кричущу недовіру до своїх лідерів. Не менше проблем з тою самою недовірою у нас в народному господарстві – знаю це як досвідчений інженер.
Все це означає, що цю дурну традицію треба ламати. Як? Крок за кроком. Пояснювати, що гидота сказана про нашого лідера може бути ще й брехнею запущеною ворогами. Говорити до усвідомлення. Хтось мусить колись це зробити. Із таким рівнем недовіри до своїх лідерів як нині – успішними нам не стати. Треба лупати цю скалу.
Схоже – долі закортіло аби це зробили ми.
