Я більш схильний до тези, яка стверджує певний фаталізм: українці були приречені на велику війну з Росією. І ця приреченість касує дилему винуватості чи невинуватості.
Новітня війна, по суті, розпочалася у серпні 1991 року, коли Україна проголосила незалежність. Так, на тлі параду суверенітетів, збентежена майже миттєвим розвалом Союзу Москва проґавила цей момент. А, може, навіть Борис Єльцин не надто переймався питанням "утечі Києва", позаяк цілком резонно вважав, що рішення Верховної Ради – це спроба українських комуністів уникнути відповідальності разом із забороненою ним же КПРС.
Але розвиток подій виявився непрогнозованим. І Росія повернулася до звичної тактики поглинання: на воєнну експансію вона не зважувалася, спочатку через чеченські заворушення, відтак, зрозумівши, що Київ з кожним роком набуває міжнародної суб'єктності. "Поглинання" ж означало участь росіян у "дерибані" найласіших шматків економіки, вплив на політичні процеси, зокрема кадрові призначення, опанування гуманітарним простором, й без того анексованим російською культурою, церквою, світоглядними штампами сусідів.
Мюнхенська промова Путіна, а відтак – через півтора року – перша практична спроба її реалізації у Грузії, означали поступовий перехід цієї війни в "гарячу фазу". Недаремно вже тоді, 2007-2008-го, тверезі політики в Україні заговорили про те, що наступною жертвою будемо ми. Путіна ж стимулював Бухарест, у якому Меркель виконала "сольну партію", заблокувавши надання Києву ПДЧ для вступу до НАТО.
З того ж таки часу Кремль посилив "спецоперацію", фактично перетворивши її на повномасштабну гібридну війну. Він доклав неймовірних зусиль для: а) приведення до влади своєї маріонетки – Януковича; б) навіть самим фактом обрання президентом колишнього зека, дискредитував державу як інституцію в очах її громадян. Побіжно росіяни окупували своїми агентами всі силові структури, медіапростір та, звісно, економіку.
Правда, зазомбованими виявилися не всі. І коли Янукович зважився на доконану зраду, повстав Майдан. Війна набула рис гарячої фази, — розстріли Небесної сотні, інспіровані російськими "кротами", - етап залякування, який, однак, не спрацював належним чином. Водночас – гібридна анексія Криму і сепаратистський бунт на Донбасі.
Постмайданна влада сяк-так дала собі раду з першим наскоком агресора.
Reuters тоді писав, що "Порошенко перев’язав рану під назвою Донбас так, що 90 відсотків людей в країні її не відчувають, і це дає їм привід думати, ніби вони можуть
експериментувати (з кандидатами у президенти. — Авт.).
У 2019-му експеримент завершився. У певному сенсі кремлівські "політологи" мали рацію, кажучи, що Україна – це failed state. Бо тільки в такій країні 73 відсотки громадян могли голосувати заради "хоть поржом". Майкл Льюїс, автор книги про Трампа "П'ятий ризик" зауважує, що "ми не обираємо когось, настільки неосвіченого та неохайного, якщо тільки не дійшли до точки, у якій настільки недооцінюємо і не розуміємо того, чим ця людина керуватиме (курсив мій. – Авт.)".
Я не буду стверджувати, що Путін не зважився б на відкриту війну у випадку іншого вибору українців (цього не знає ніхто). Я також не наполягатиму на тому, що саме Зеленський на посаді президента став для бункерного діда стартовим пострілом для "СВО" проти України. Та все ж, на мою думку, кремлівський "стратег" угледів у вчорашньому коміку і країні, яка так "поекспериментувала", легку здобич.
Ми не знаємо, про що говорив Зеленський з
Патрушевим в Омані (гадаю, час відкриє і цю таємницю), чому саме після цієї поїздки на Банковій з'явився Єрмак, чому… Таких "чому?", - безліч, і на всі ці наразі риторичні запитання
також буде відповідь.
Головне інше. Українці, усупереч всьому, зламали плани Москви. Тільки війна і пов'язані з нею чинники, — роспропаганда, що не приховує геноцидного характеру цього вторгнення, воєнні злочини Росії проти мирних громадян, — унаочнили картину того, що ми захищаємо, аби у майбутньому не робити старих, легковажних помилок.
І якщо ми були приреченими на війну з Росією, то зараз перед нами таке ж фатальне завдання: ми приречені перемогти її. Раз і назавжди.
