Все частіше новини ріжуть по живому. Тригер на тригері й тригером поганяє, так можна перефразувати народний вислів, пристосувавши його до сучасного психологічного стану.
Ну, й це не дивно вже ж завернуло за 10 років війни. Війна навіть там, де її не видно. Ті люди, які її за ці роки не помічали, тим байдуже й надалі. Є ті, хто прокинувся у лютому 2022-го, ну, хоч так. А ось ті, у кого війна почалась у 2014-му, ті її вже бачать повсюди. Більш того, про те, що ми бачимо зараз, ми попереджали у 2014-му.
Ми, це проукраїнські переселенці зі Сходу України, які перші побачили війну. Ми перші побачили, що таке інформаційна війна, маніпуляції суспільством, як за години можна перетворити сусідів на ворогів, а суспільство на скажений натовп. Це було страшно, жахливо, але це було так продумано, злагоджено, немов відпрацьована тактика. Але при цьому, якось обережно та невпевнено, бо, тактика не мала «польових» випробувань, то діяли по «кабінетним» розробкам в реальних умовах.
Так, Сходу України не пощастило, геополітично, бо ж мати спільний кордон зі схибленим сусідом, це таке собі «щастя».
Вивчивши психологічний портрет суспільства, його звички, бажання, особливо таємні, ті наративи, на яких зросло це суспільство, можна сформувати доволі сильні мотиватори й спрямувати суспільство у будь яке русло.
Ми ніколи, я підкреслюю, ніколи не захищали свій інформаційний простір. Навіть, коли почалася війна, інформаційна війна, інформаційні атаки, це останнє на що звертали увагу.
Тому доля Донбасу була визначена, бо це була найслабкіша ланка, найвигідніші кордони для введення російських військ, вдале розташування для швидкої окупації та логістичного постачання зброї.
Ті, хто вчора був шахтар, будівельник за лічені години стали «армия новороссии» та «народное ополчение». Зброю завезли з росії, інструктори були з росії, але 90 відсотків тих, хто створював блок-пости на Донбасі, це були місцеві жителі.
Карта «громадянська війна» була розіграна красиво, але «танки, которые можна купить в любом военторге» та автомати, які «простые шахтеры накопали в шахтах» трошки картинку замутняли. Але ж міжнародне суспільство спіймалося на гачок російської пропаганди, саме тому росії за окупацію Криму та частини східних областей України нічого не було.
Ані за знищений ІЛ-76 з нашими десантниками, ані за малазійський Боїнг МН-17, ані за тисячі вбитих та закатованих українців. Жодного покарання. Як би тоді наш досвід вивчили. Як би тоді нас вислухали…
Як би не горлали на кожне наше оповідання «ви все брешете, бо ви усі сепари», «це не патріотично, що ви розповідаєте», «все це брехня та фейки», бо вони йшли у розріз з вкладеними у голову суспільству наративами.
Так, ми розповідали страшні та незрозумілі речі. Особливо про дії влади, правоохоронців, олігархів, службовців церкви. Бо телебачення показувало інший світ. Місцева влада у вишиванках рапортувала на камери журналістів, як у нас все гарно, лише якісь там «люди», будоражать населення криками, що «нас захватывают русские», а насправді немає нікого, ані танків, ані триколорів.
Згадувати це так боляче. Створювалися симулякри, пробуджували в людях сплячи наративи. Все було настільки просто. Виявилося, що дуже легко пробудити те, що спить у людині: заздрість, ненависть, ницість, жагу до вбивств, насилля, крові.
Насправді, суспільство досі не зрозуміло, що війна – це люди. Це людьми керують політики, це люди приймають рішення, це люди вірять пропаганді, це люди катують та вбивають людей.
Попит на злочини, попит на ненависть… Як швидко це збудити у людях, як важко загальмувати. Якщо суспільство носить у собі наратив «вокруг нас враги», їм легко показати пальцем на будь кого й крикнути “ворог”, й зграя, керована лідером, блогером, розірве його.
Прояви війни у мирних містах України, ось що тригерить тих, кого роздратовано та гидливо називають «ВПО». Бо маленькі прояви, це комбінації великої стратегії. Бо за маленькими проявами, приходять російські танки. Бо те, на що зараз суспільство здивовано починає звертати увагу, ми вже прожили 10 років тому.
Якось, я побачивши тригерну ситуацію написала у своєму блозі: «Бамбас повсюди. Якесь дежавю. Умовний бамбас (саме бамбас, а не Донбас) він, на жаль, є у кожному місті та селі, й не дай бог вам його розбудити, а росія вміє це найкраще, то те, що ми у 2014 бачили на Сході України, покажеться ще квіточками».
Тоді мене забанило багато людей, як непатріотичну особу з класу донбасянських сепарів, бо я написала «погано про Україну». Але чи не достатньо проявів бамбасу по містам та селам України? Чи ми просто ховаємо голову у пісок не вбачаючи проблем?
Як у воду дивилася, ж да?
Українцям дали внутрішнього ворога: ТЦК, українці радіють, що цього ворога вбивають українці та українці використовують цього ворога, щоб написати донос на українців, щоб цей ворог знищив українців, але ми усі патріотичні сонечки. Якось так.
Корупція, грабунок армії, чиновники та лікарі з матрацами доларів, «волонтери», які скуповують квартири та відкривають фонди, щоб легалізувати донати, які витрачають на себе… й напроти них, оскаженіло грабуючих Україну стоять військові, виведені після поранень поза штат й яким не вистачає на лікування, бо безкарність та байдужість тих, хто досі не побачив війни…
Це усе ми, чи усе це росія, війна й окупація?
Будь які правдиві розповіді про війну, окупацію, маніпуляції та про того звіра в якого, наче перевертень у повню, перетворюється суспільство, припиняли криво посміхаючись: “на Донбасі усі сепари, то ви усе брешете».
Бо дуже вигідно створювати теплу ванну, надягати рожеві окуляри й перекладати провину на когось, щоб не дай боже, не побачили брудне спіднє, а ще, ця картинка «на Донбасі усі сепари» буде вигідно прикривала проблему з пострадянським нарідом та, що ще вигідніше, прикривала агресію росії.
Без правди на війні, гаплик. Бо, якщо щось рохкає, як свиня, виглядає, як свиня, то це й є свиня. Тобто проблеми, війна, окупація. А ще не знищена пострадянкість та прищеплена нам радянська ницість.
В Рівненській області в селі Старе Село місцеві жителі заблокували дорогу на Білорусь, яку укріпили прикордонники Державної прикордонної служби. Люди перешкоджають прикордонникам розкопувати дороги за кілька кілометрів від Білорусі. Селяни перекривали дорогу, яку з метою безпеки розкопали прикордонники, вимагаючи її відновити.
От вам й «бамбас».
Саме з цього починалась окупація, «народне ополчення». Місцева влада налаштовувала людей, маніпулювала ними й виводила на блокировку дорог, а ще усе це підтримувала церква московського патріархату.
Тому якось страшно. Тому й тригерить.
Згадую, як під час війни, нагадаю, що війна йде з 2014 року, на Сумщині, нагадаю, це прикордоння з росією, українська розвідка виявила стягування військ до нашого кордону. РНБО та Президент вирішили для прикордоння ввести воєнний стан, щоб унеможливити повторення «бамбасу»: розігрів суспільства вже йшов.
Воєнний стан під час війни, це нормально ж, чи ні? Виявилося, що ні, бо збуджене суспільство, яким гарно маніпулювали та грали на його страхах проросійські посіпаки, заволало «узурпація влади», «яка там війна», «росія, це брати, вони не нападуть», «якщо буде воєнний стан, то путін нападе»…
Тоді обійшлося. Чи обійдеться на кордоні з Білоруссю? Дай-то бог, щоб обійшлося. Але сигнал окупантам вже надісланий, суспільство перевірено, «дірка» для введення військ є.
Знаєте, я називаю це відчуття страху й тривожності – постравматична інтуїція. Я помічаю її у багатьох переселенців. Маріупольці, дончани, луганчани, мешканці великих та невеличких міст, мешканці сел та селищ, ми якось відчуваємо війну, брехню, маніпуляції на клітковому рівні, так само, як чуємо звук «шахеда» чи ракети серед інших звуків мирного життя. От зараз вона знову шкребе зсередини холодом…
