Про те, як біла раса знищила саму себе у ядерній війні. На місці Росії і США лишилася знелюднена пустеля. Дісталося й Європі, розділеній навпіл (оповідання писалося 70 років тому).
Молоде подружжя успішних американців, які дивом лишилися живими, жене свого розкішного лімузина до кордону з Мексикою, намагаючись знайти в ній порятунок.
Але мексиканські прикордонники, ще вчора такі приязні до янкі, їх не пускають: “Їдьте назад, до своєї Америки, іммігранти нам тут не потрібні”. З доларів, запропонованих чоловіком тільки сміються: “ Що таке гроші? Це тільки обіцянка. А кому зараз потрібні ваші обіцянки?” Але беруть, та ще й практично віджимають машину.
Разом з нею доводиться кидати безліч валіз з коштовностями, дорогими парфумами, хутром і ключками для гольфу. “Як ми без моїх суконь і прикрас?” - бідкається молода жінка. “У нас відтепер є одне багатство — наше життя”, - відповідає він.
Подружжя з попуткою перетинає мексиканський кордон і під палючим сонцем без води і їжі якось добирається до маленького містечка, де в місцевому готелі колись, іще холостяком, зупинявся чоловік.
“ Я пізнав вас- каже власник готелю. - У ті часи ви були добрими до мене, тому я вам спробую допомогти — дозволю залишитися на ніч. Більше не можу, бо багато хто бачив вас у місті і завтра мене змусять вас видати.”
“Ми ж ні в чому не винні! - каже чоловік — Ми не зробили мексиканцям нічого поганого.”
“ Ви винні вже в тому, що ви — білі”,- відповідає власник готелю.- Вони вже вбили кількох білих американців. Нізащо, просто так. Вони ненавидять вас усіх”.
“ За що нас ненавидіти? Ми ж ні в чому не винні!”
“А ви коли-небудь страждали від голоду?”
“ Так було таке. Голодував цілий день”.
“Один лиш день... А у вас завжди був свій дім, машина , робота?»
«Так».
“ А чи всі ваші брати й сестри дожили до повноліття?»
“Так, усі до одного”.
“ А в мене не було свого дому, я страждав від голоду, я відвіз на кладовище своїх братів і сестер, які маленькими померли від туберкульозу... Я іноді сам ненавиджу вас”.
...Всю ніч подружжя не могло склепити повік, бо центральна площа міста святкувала - розривали нічну тишу постріли, небо спалахувало від феєрверків, над містом лунало радісне: “Ми тепер вільні! Відтепер ніхто немає влади над нами!”.
Ранком власник готелю зайшов у їхній номер: “Вони хочуть, щоб ви вийшли, - сказав він. -Вони вас очікують до полудня, а потім увірвуться до готелю... Але я надумав, як вас врятувати. Я сказав їм, що найняв вас до себе працювати. На 20 років наперед. На кухню. На перших порах мити посуд, бо ви нічого не вмієте...”
“Дайте нам лише непомітно вийти звідси, ми сядемо на автобус і поїдемо в столицю...”
“ Ви не проїдете й кількох зупинок. Живими принаймні”.
“Тоді ми підемо крізь джунглі...”
“ Там ви проживете ще менше. В джунглях безліч отруйних змій, з якими ви не зможете дати собі раду...Та й що вам робити у столиці? Там теж убивають білих. Залишайтеся працювати в мене...”
“Ми не зможемо тут лишитися,”- сказала жінка, коли він вийшов. - Ми нічого не вміємо. А просто виживати 20 років... Для чого? Твої й мої батьки, усі близькі для нас люди загинули. Мир, в якому ми були щасливі, безповоротно зруйнований. Нам нема для чого більше жити”.
... Вони чисто вимилися, почистили одяг від дорожнього пилу, до блиску відполірували взуття. Вона зробила зачіску, пофарбувала нігті і губи.
І рівно опівдні вийшли на вулицю та попрямували до центру, де їх чекав натовп. Засмаглі чоловіки з мачете, помітивши їх, уважно стежили за кожним рухом прибульців.
“ Не йди надто повільно, сказав він їй, - щоб вони не подумали, що ти боїшся, але й не занадто швидко, щоб не здавалося, що ми хочемо якнайшвидше покінчити з цим. Не намагайся тримати мене за руку, щоб вони не побачили нашого страху. І заради Бога, не плач. Бо я не витримаю і схопивши тебе побіжу в джунглі, і вони влаштують радісне полювання на нас.”
“ Ми ніколи не хотіли зізнатися собі, що нас меншість. Тому нам так страшно повірити в це. Цікаво, кому вони мститимуться, коли зникне остання біла людина?”- казав він собі подумки.
“ Вони ж нас не чіпатимуть, правда?” - питала вона.
“Нам важливо минути отой натовп на площі. Вони — це ще не весь народ, це лише оболонка, шкарлупа. Я вірю, що там, за ними — живуть нормальні люди, які не мають ненависті до нас. Нам тільки дійти до них...”
І вони йшли...
...У цього оповідання відкритий фінал. Як і в історії про наше сьогоднішнє життя-буття.
Хтось назве Бредбері ліваком, хтось, навпаки, расистом. Але хіба не співзвучним є його тодішній настрій з тим, що ми відчуваємо сьогодні?
Світ змінюється і змінюється він не в кращий бік. І може так статися, що врешті решт усі ми постанемо перед вибором: доживати життя, миючи посуд після варварської вечірки, чи вийшовши на площу віч на віч із озброєним мачете натовпом, гідно зустріти призначену нам долю...
Мало оптимістична перспектива. Але, як казав Ніцше, життя кожної людини на Землі є невідворотно трагічним. А його данський колега К’єркегор додавав: Людина проживає життя у відчаї, і цей відчай нічим не втамуєш. І тільки розуміння, що від вічного відчаю немає порятунку, допомагає нам жити з ним і перемагати його в собі...
