Вони проходять... Вони приїжджають на навчання а потім їдуть туди. На фронт. Туди де смерть. Туди де вирішується доля України.
Вони... різні. Молоді і не дуже. Молодих багато. Хлопці. Дівчата. Кожен раз моторошно стає від думки що вони підуть туди...
Вони приходять до нас аби навчатися. І ми їх навчаємо. Ми навчаємо їх водити "птахи". БПЛА. Ми їх гарно навчаємо. Ми - уміємо.
Ми багато з ними говоримо - поза програмою. Ми-інструктори, всі прийшли з фронту. Ми воювали в часи АТО. Ми воювали після вторгнення. Ми дуже гарно знаємо свою техніку. І ми знаємо фронт. Ми багато розповідаємо про війну, про буденність пілотів, про те, на що треба звертати увагу. Просто про життя.
Ще ми багато слухаємо - те про що нам кажуть курсанти. Вони різні. Серед них бувають люди з таким досвідом, якого я ворогу не побажаю.
Я навчав курсантів, які в Польщі та Чехії мають власні будинки і прибутковий бізнес - вони приїхали воювати за свою Батьківщину. Вони захищають. Вони - особистості, а не якийсь Луганський і його посіпаки, які від захисту України бігають.
Я навчав курсантку, молоду жінку, в якої мама і дитина півроку були на окупованій території, у той час як вона воювала - мені фантазії бракує уявити, ЩО вона пережила протягом цих півроку.
Я навчав зовсім юного хлопчика, який проривався з оточеного Маріуполя - їхній підрозділ був роздовбаний і він сам, посадками і байраками, вийшов до своїх. У цього юнака були очі дійшлого мужика.
Я навчав лінього дядька, який народився у Росії і половину життя прожив у Росії. Але він - українець. Тому він захищає Україну, і вже мав два поренення.
Я навчав хлопців, яких уже нема. Пілот БПЛА для ворога - пріоритетна ціль. Знаєте скільки коштує у грошах залп гармат або пакет Градів? Для нас - не шкодують. Я це бачив. Я гарно знаю що таке пакувати літак, коли над тобою розвертається касетка. Коли вибухи - поруч.
Безпілотник для ворога - нереальний геморой. А екіпаж безпілотника, це... Літаки гинуть, а пілоти лишаються. Пілоти водять наступні "птахи". Тому за літаками полюють завзято, а за пілотами - ще більш завзято.
Я навчав... я навчав багато хлопців і дівчат. За кожним - історія. У кожного попереду - історія. У них попереду - знайдена ворожа техніка. Скорегований вогонь по ворогу. Проведені групи ССО та розвідників. Знищені з неба танки і бліндажі. У них попереду - Перемога.
Ні, мені їх не шкода. Бо я не принижую їх жалістю. Жалості вони не потребують. Бо вони - сильні і хоробрі. Вони - класні. Я дивлюся на них - і розумію. Вони зроблять.
Вони вигризуть Перемогу. Вони відстоять волю України. Вони... Вони молодці. У них все вийде - я вірю.
Якщо бодай чверть з них зроблять те саме що наш екіпаж - життя уже буде прожите не даремно. А зробили вони уже набагато більше.
Я випускаю їх, і розумію - вони зможуть. У цей момент я вкотре усвідомлюю - я правильно зробив, що пішов інструктором у Школу БПАК. Так, кожне слиняве рило силиться мені написати "ти сидиш у тилу і нічого не робиш". Бу-га-га. Роблю. Так роблю, що з ніг валюся вечорами.
Я працюю практично за ЗП солдата в тилу (нема в нас доплат обіцяних преЗЕдентом). Ніколи на фронті я не виснажувався так, як буває, вимотуюся зараз на заняттях. Я клею і ремонтую літаки, коли хтось курсантів їх посадить у стінку, або в дерева. Я працюю. Але не шкодую ні про що. Чому?
Бо були часи коли ворог чув в ефірі мій позивний і бачив у небі мої "птахи" - в АТО і після вторгнення. Зараз ворог не чує мого позивного і не бачить моїх бортів. Натомість, він чує позивні і бачить борти десятків моїх випускників. Пілотів, яких навчив я. Яких навчили мої колеги. Яких навчила Школа БПАК, де я служу зараз.
Це як новий рівень у комп'ютерній грі. Вчора ти літав, розвідував і корегував сам. Сьогодні літають, розвідуть і корегують твої учні. Десятки твоїх учнів. Учні... Ті кого ми навчили.
Вони проходять. Вони ідуть на фронт. Вони ідуть перемагати.
