Сьогодні дізнався, що мою доньку, яка ходить у садочок в одному чудовому місті на Заході України, інша дівчинка обізвала за якесь слово сказане російською.
Добре, що цю дівчинку забирають із садочка то мама, то тато.
І що вона може проводити свята зі своєю родиною.
Моя мала (сподіваюсь - тимчасово) сьогодні позбавлена таких привілеїв.
Сина, який грає у футбольній команді, теж часто «підтравлюють».
Бо він не місцевий.
Бо він приїхав.
Бо іноді щось може сказати не так чи не тією мовою.
Перед Новим роком їхня команда грала у форматі «батьки проти дітей».
Добре, коли батьки можуть пограти разом зі своїми хлопцями у футбол.
Це - круто.
Малому було ні з ким грати у тому матчі.
Мене не дивує, як іноді можуть поводити себе діти.
Бо діти - це діти.
Мене дивують дорослі.
Дорослі, які виправдовують цькування.
Та самі активно займаються цькуванням.
Україна - це любов та свобода.
Україна - це саме про це.
Не про те, щоб вчити когось чомусь.
Розповідати, що правильно чи ні.
Не про булінг.
Не про хейт.
Не про срачі.
Ми - це не росія навпаки.
Ми - про повагу і взаємодопомогу.
Про підтримку і розуміння.
Один одного. Кожного і кожної.
Безвідносно до мови спілкування, дати святкування Різдва чи місця народження у паспорті.
Доповідь по суті закінчив.
Командир відділення, молодший сержант, батько «москальки» і «понаїхавшого з Харкова».