Уявіть собі: українська земля, середньовіччя, та замість знайомих нам із фільмів західноєвропейських рицарів — наші, рідні воїни честі.
Українські рицарі — не вигадка і не романтична мрія, а цілком реальна історична постать. Вони існували ще в добу Київської Русі, мали офіційний статус, свої ритуали посвяти і свою традицію, що була невід’ємною частиною європейської культури. Проте про них навмисно змусили забути — імперська ідеологія московії не терпіла нічого, що свідчило б про нашу європейськість, нашу спадкову державність і шляхетське походження.
Багато хто плутається у словах. Рицар і лицар — начебто одне й те саме, але не зовсім. Рицар — це титул, соціальний стан. Лицар — це поведінка, шляхетна й гідна. Людина могла бути рицарем, але поводитися не по-лицарськи. І навпаки — простолюдин міг проявляти справжню лицарську гідність. Обидва терміни мали місце в українській традиції, але виконували різні функції.
Найдавніша письмова згадка про українських рицарів датується 1149 роком. У ній описується, як польський князь Болеслав, союзник князя Ізяслава Мстиславича, оперезав мечем боярських синів у Луцьку. Це був ритуал посвяти в рицарі — не театралізований жест, а серйозний військовий і правовий акт. Саме так воїни ставали рицарями в європейській традиції, і ця традиція — жива в українських літописах.
Посвята відбулася на тлі підготовки до війни з Юрієм Довгоруким, де союзниками Ізяслава були поляки та угорці. Це — яскраве свідчення того, що Русь не була ізольованою: вона брала участь у політичному та культурному житті Європи. Ми мали своїх рицарів, свою шляхту, свої традиції, що поєднували нас із європейською спільнотою.
Та згодом цю традицію знищили. Бо рицар — це символ не лише військової доблесті, а й цивілізаційної приналежності до Заходу. А московія просувала інший образ: українці як "молодші брати", без рицарства, без шляхти, без гідної історії. Саме тому про наших рицарів не писали у підручниках, їх не згадували у фільмах, їх стирали з колективної пам’яті.
Однак сліди збереглися. В офіційних документах козаки називалися людьми рицарського стану. Універсали, грамоти, листування свідчать: наші козаки — це прямі спадкоємці давньоруських боярських синів. Як у Франції були шевальє, в Іспанії — ідальго, у Польщі — шляхтичі, так в Україні — рицарі-козаки. Цей статус мав юридичне значення, а не лише поетичну вагу.
Наших рицарів нищили не мечем, а ідеологією. московська імперія сформувала образ рицаря як католика, ворога, західного загарбника. Це було вигідно для імперського наративу, у якому героєм був православний князь, що стоїть на службі Орди. Але реальність інша: наші предки воювали в хрестових походах, боролися з монголами, були командирами у європейських арміях. Боброк Волинський — один із командувачів у битві на Куликовому полі — був українцем, рицарем, і аж ніяк не московитом.
Наш обов’язок сьогодні — повернути цю правду. Повернути рицарство не лише в історію, а й у свідомість.
Бо ми — не нація без роду і племені.
Ми — нація з глибокими рицарськими традиціями, з честю, гідністю і спадщиною, якою варто пишатися.
Від княжих дружин і боярських синів — до козацтва і сучасних захисників України. Ми — рицарська нація.
