Одним із найбільш укорінених міфів, що десятиліттями поширюється як серед ворогів України, так і серед самих українців, є переконання, що назва «Україна» означає «окраїну» — тобто периферію якоїсь «великої» держави. І, звісно, не абищо, а «окраїну москви». Цей міф — не просто лінгвістичне непорозуміння. Це частина ідеологічної зброї, покликаної заперечити українську суб’єктність, культуру та право на власну державу.
Насправді ж, перша зафіксована згадка слова «Україна» з’являється у 1187 році в Київському літописі — з сумною звісткою про смерть князя Володимира Глібовича, де зазначено: «за ним вся Україна плакала». Ідеться не про якусь межову територію, а про власну землю, про простір, з яким люди ототожнювали себе. Наступна згадка з’являється вже 1189 року — і знову як самоназва, а не географічний орієнтир.
Цей термін ніколи не використовувався випадково. Якби автор мав на увазі просто «периферію», він би написав: «предел», «земля», «Русь» або ж конкретну назву регіону — скажімо, «Переяславщина». Але ні — він обрав «Україну». Це — політична й культурна назва, яка вже в XII столітті мала особливе значення.
Деякі дослідники порівнюють «Україну» з європейським терміном «марка», яким у середньовіччі позначали прикордонні території — наприклад, у випадку з Данією (Denmark) або німецькими маркграфствами. Проте з плином часу ці території переставали бути околицями і ставали центрами націй. Так само й Україна — навіть якщо спочатку це слово означало «край» Русі, дуже швидко воно стало ім’ям самобутнього простору, з власною культурою, народом і політичним буттям.
Поняття «край» в українському контексті — це не те саме, що «окраїна» у московському. У нас це означення дому, рідної землі, місця сили. І тому спроби підмінити це слово колоніальним прочитанням — спроби переписати історію, стерти суб’єктність українського народу.
У XVIII столітті, коли російська імперія починає планомірне знищення української автономії, ліквідовує полково-сотенний устрій і Гетьманщину, тоді ж вона і намагається знецінити саме поняття «Україна». Бо бачить у ньому загрозу — ідею окремішності, спадкоємності з Руссю, Литовською державою, Річчю Посполитою, козацькою добою.
Не випадково в імперських заборонах XIX століття звучить заборона на саме слово «Україна». Його перестають вживати, українські книжки забороняють, українських інтелігентів переслідують, школи закривають. Бо вони розуміли: страшна не назва, страшна — ідея за нею. Ідея свободи. Ідея власної гідності.
Україна — це не окраїна москви. Це центр історичної гравітації для мільйонів людей, які ніколи не приймали колоніального ярма. Це слово — не просто топонім. Це символ спротиву, центр тяглості, ядро культури.
І тепер, коли боротьба триває не лише за землі, а й за значення, ми маємо пам’ятати: терміни — це зброя. І саме за значенням слова «Україна» стоїть наша історія, пам’ять і свобода. Бо наш край — не на краю. Наш край — у центрі гідності.
