З одного боку, у глави держави було небагато варіантів.
Вся територія України знаходиться під російськими ракетними, бомбовими й «шахедськими» ударами зграї колаборантів, шпигунів і зрадників, які здають ФСБ координати цілей, а СБУ не встигає їх всіх виловити.
Можна було поступити одразу двома способами: масово розмістити виробництво зброї й військового обладнання і ремонту у східних партнерах, з якими в нас не все однозначно, а з іншого – почати теж масово, спільно з іноземними інвесторами із залученням довгострокових кредитів та фондів, будувати спеціалізовані підземні заводи з виготовлення, збірки й ремонту всього для війни.
Ці пропозиції лунали й у 22, і у 23 роках, але команда президента болюче реагувала й стверджувала, що це призведе лише до мілітаризації суспільства і введення воєнних повинностей.
Ставка лише на союзників виявилась складною і непередбачуваною. Прихід до влади президента Трампа має лише песимістичні кольори: ледве не повне припинення воєнної допомоги України й мир через певну форму капітуляції. У планах роботи Конгресу, після інавгурації Трампа, будь-яке питання України взагалі відсутнє.
Президент або грає, або панікує.
В інтервʼю Fox News він прямо заявив, що без підтримки США «я думаю, ми програємо. В нас є виробництво, але його недостатньо, щоб здобути перемогу. І я думаю, що цього недостатньо, щоб вижити». Можливо, це хід ва-банк.
Натиснути на моральну кнопку Трампа. Якщо вона існує.
За елементарною логікою, Путін має програти війну на виснаження в короткому часі. В горизонті 26 року, зважаючи на інтенсивність і прискорення матеріальних втрат, які він несе в Україні. Вони неминуче зламають все ще психологічну стійкість російського теплого болота, в якому він самовдоволено купається.
За Україною продовжує стояти воєнно-економічна сила союзників, яка 20-кратно переважає російську. Для зламу російської стратегії продовження війни для задоволення ультиматумів Путіна, Україні потрібно всього і не більше 0.25 ВВП наших партнерів.
На цьому варто найбільше зосередитися. Визначившись з єдиною стратегією цієї війни. При цьому варто триматись переконаності, що Європа не відступить від воєнно-економічної підтримки. За жодних умов. Чітко розуміючи, що саме вона стане наступною жертвою Кремля.
Прямо, коли Путін тиском або й ударами «Орєшніков» змусить повернути йому, як спадкоємцю, східну Європу, або коли ЄС розколеться, розсиплеться через втрату, знищення ціннісної основи свого існування.
Для цього мало говорити про єдність України суспільства, оголошувати черговий «План внутрішньої стійкості», а терміново вдатися до дій противника, які максимально солідаризують нас із європейськими народами та покажуть готовність української влади до ефективних і цілеспрямованих кроків.
Без запровадження принципово іншої мотиваційної моделі поповнення ЗСУ і зміни воєнного керівництва, відповідального за тривалі й важкі поразки на фронті, неможливо планувати, що навіть найпередовіша західна зброя змінить хід воєнних дій.
Проблема у внутрішньому управлінні країною, яке здійснюється вже давно окремими елементами ще вчора єдиної вертикалі системи влади, новими кланами, як МСЕК чи трейдери Міноборони, спотвореними корупцією, судовими та правоохоронними системами. Без оцінки саме таких ризиків, жоден «План стійкості», як і «План миру» і «План перемоги» можуть не спрацювати.
Потрібно знайти іншу модель для внутрішніх інвесторів і стимулювання економічних ініціатив. В цьому році Україна втратила 37 позицій у світовому рейтингу економічної свободи й впала між Чадом і Бурунді.
Вона без парашута стрибнула зі 113 на 150 місце, опинившись у переліку найменш вільних країн. Причому з 5 критеріїв оцінки України погіршились за всіма.
