“ В українських умовах культурні основи нації мають опиратися на етнічну культуру та мову” і саме це “дає можливість творити саме українську політичну націю”- написав один історик і народний депутат.
Чому “етнічна культура й мова, а не “національна”, як ми звикли писати?
Чим слово “національний” настільки себе скомпрометувало?
Чому етнічна ідентичність здається вітчизняним націоналістам більш привабливою, ніж національна?
Разберімося, чим етнічна культура відрізняється від національної.
Етносоціолог канадієць Дж Рейц кваліфікує етнічну ідентичність як “почуття належності до групи яка має спільне походження”. Американський антрополог Дж. Едвардс — як належність до групи “з якою людина має успадковані зв’язки”. Тобто, в основі етносу покладена генеалогія, спорідненість по крові.
Найповніше, на мою думку, етнічну ідентичність описав британський дослідник націй і націоналізму Ентоні Сміт. Він виокремив 6 ознак такої ідентичності: 1) групова власна назва; 2) міф про спільних предків; 3) спільна історична пам’ять про “славетне минуле”; 4) елементи спільної культури; 5) зв’язок із конкретним «рідним краєм» (що теж має міфологізований характер); 6) почуття солідарності .
Якщо послатися на думку французького філософа й письменника Ернеста Реннана, що в основі національної історичної пам’яті закладено “неправильне (помилкове) розуміння історії”, то побачимо, що три з шести китів, на яких відповідно до Сміта, грунтується етнос, є міфологізованими: “спільні” далекі пращури, спільна історія, спільна “Богом дана земля”.
Якою може бути культура, що грунтується на цих ознаках? Такою, яка відображає етноміфологію даного народу.
Дійсно, значну частину національної української культурної традиції така культура й складає.
Але як бути з тією, що в цей формат не вписується?
Я питаю себе: чи можна вважати феноменами етнічної культури "Камінного господаря" Лесі Українки? Чи "Мойсея" Івана Франка, чи "Кавказ" Тараса Шевченка? Що в них етнічного? Якщо там і описуються реалії якоїсь етнічної культури, то аж ніяк не української - ані козаків, ані садків вишневих, ані колядок, ані кобзарів...
Чи можна віднести до української етнічної культури “Енеїду" Котляревського?
Побудована на давньоримському епосі з використанням силабо-тонічної системи віршування, народженої за піввіку до того в Німеччині чи Англії, від етносу вона має лише полтавський діалект української мови й певний побутовий народний колорит. Але в основі її - європейська культурна традиція. І розрахована бурлескна поема на освіченого читача, який з цією традицією знайомий, і ажніяк не такого, який живе лише в світі етнічних міфів.
Чи можна віднести до етнічної культури псалми Сковороди, який запозичив чимало сюжетів у давньоримського поета Горація. І крилаті слова якого: “всяка імєєт свой ум голова” перегукуються із настановою Іммануїла Канта: “мати мужність жити своїм розумом”, запозиченою у того ж таки Горація?
За всіма ознаками ці твори не є суто етнічним явищем. За ними стоїть вся безмежна світова культура, набагато старша не тільки за український етнос і українську мову, а й за всю слов’янську цивілізацію.
Але чи можемо ми без них уявити культурний код української нації? Жодним чином.
Ідемо далі. Чи можна вважати елементами автентичної етнічної культури корінних англійців поему "Мазепа" Байрона?
Чи, скажімо, "Гамлет" і "Ромео і Джульєтта" Шекспіра? Чи бачимо ми в них віддзеркалення якихось народних традицій британців — умовні волинку чи вістл - кельтську народну дудку?
Але чи не є історія Монтеккі і Капулетті одним з численних наріжних каменів англійської національної культурної традиції?
Або візьмемо український живопис - починаючи з “Вірсавії” й “У гаремі" Тараса Шевченка і закінчуючи більшістю сюрреалістичних полотен Івана Марчука та нефігуративним живописом Тіберія Сильваші. В них мало етнічного, але вони — невід’ємна частка національної культури.
Отже національне — це не тільки етнічне, а й щось іще. Щось, що вище за міфології про “священну землю і величних пращурів”, притаманні низькій (за визначенням Геллнера) культурі етносу, яка ще не стала ознакою зрілої нації.
Ентоні Сміт пояснює, що національна ідентичність на відміну від етнічної, відкидає на маргінес генеалогію і міфи про “священну землю пращурів”. Натомість вона передбачає спільний юридичний кодекс прав і обов’язків громадян, включеність в спільну економіку з суспільним поділом праці, єдину «політичну культуру», яка за самим походженням нації, як явища епохи модерну, має тяжіти до демократії.
Іншими словами, національна культура на відміну від суто етнічної має грунтуватися не на патріархальних міфах, а насамперед на цінностях культурної традиції всієї потужної західної цивілізації.
...Найцікавіше, що українська інтелектуальна еліта початку ХХ століття розуміла це. Я б не писав цей пост, якби цілком випадково не знайшов підтвердження своїм думкам в деяких історичних розвідках, присвячених тій епосі.
Молодий театральний критик, а в майбутньому голова Директорії УНР Симон Петлюра у своїх рецензіях різко критикував українських театральних корифеїв за "цвілий" і "застарілий" український репертуар з надмірними проявами "етнографізму" та "галушкового патріотизму". І радив режисерам братися за постановки зарубіжних п’єс.
"Минає ось уже скоро два роки, як українська сцена могла фактично скористатись певними театральними свободами, — писав він 1907 року в одній із рецензій, — але Шекспір і світовий репертуар ще десь далеко від неї, ще й досі панує на ній Кропивницький, Карпенко-Карий, Старицький, наші старі знайомі, що всім надокучили, а в деяких п’єсах — хуже печеної редьки!".
Варто пильніше придивлятися до норвезької, польської та німецької "драматичної штуки", писав Петлюра, рекомендував не відкладати переклади українською мовою лібретто опер Сметани й Монюшка.
Відмежовуючись від старшого покоління письменників народницького спрямування, репрезентованого Іваном Нечуєм-Левицьким та Панасом Мирним, Леся Українка писала, що треба нам «письменників живих, а не мирних»; «Бога ради, не судіть нас по романах Нечуя, бо прийдеться засудить нас навіки безневинно».
Треба перекладати українською не тільки Поля Бурже, Байрона, Шіллера і Гете, - пише Леся у листі до брата. “Коли ж се видання має бути і для інтелігенції, то тоді список треба б іще розширити, помістити туди: Сервантеса, Бомарше, Петрарку, Шеньє, Бальзака, Леконт де Ліля, Вальтер Скотта, Вольтера, Руссо, Сталь, Сирокомлю, Конопніцьку, Надсона, Некрасова. Мені здається, що без сих авторів наша література буде аж надто неповна».
Чи є все це зразками “етнічної культури”?
В’ячеслав Липинський і собі висловлював міркування щодо письменства. «Не читати української літератури – зле. А читати ще гірше – бо ніщо так здається не може одвертати од України, як оця “патріотична” українська література», – пише він до Євгена Чикаленка...
...Традиційна етнічна культура створювалася й зберігалася в Україні тільки народом, без участі національної еліти. Бо тої еліти майже не було, а ту, що була, успішно винищували. А виплекана і збережена народом, така культура може лягти в основу тільки культури народництва, і аж ніяк не культури всієї нації, включаючи її інтелектуальну частину.
Бо етнічне - це хоч і стійке до зовнішнього впливу, але застигле у часі, закостеніле, пише Сміт. А національне - те що постійно змінюється, і націлене в майбуття.
Щоб стати сучасною, такою, що відповідає трендам століття, національна культура обов'язково має пройти цивілізаційну огранку усім багатотисячолітнім європейським досвідом, набути європейських форм й стати виразником загальноєвропейських цінностей.
Тільки так, писав дослідник націй і націоналізму, Ернест Геллнер, вона може з одного боку — донести до громадян молодої національної держави європейські цивілізаційні сенси. А з іншого — репрезентувати європейцям у близькій для них формі свої сенси й мрії — в даному випадку сенси української модерної нації.
Ігноруватимемо це — залишимося на узбіччі цивілізації.
