Українська модель економіки (і невідомо, чи вона взагалі існує), є постійною і безкінечною імпровізацією уряду, окремих людей у парламенті, НБУ й Офісі президента.
За спостереженнями в інтернеті, більша частина безпілотників для фронту закуповується волонтерами, постачається західними партнерами, а Міноборони лише рекламує нові зразки.
Одночасно за кожних 10 ударів російським БПЛА ми відповідаємо в керованому випадку ОДНИМ. До того ж, що за безпілотними ударними й розвідувальними системами – майбутнє, яке створить перевагу, як для оборони, так і для подавлення воєнних ресурсів ворога.
Приклад – іранські «Шахеди». Вони фундаментально змінили характер війни, наносячи щоденні масові удари по всій території України. Маючи всі можливості діяти симетрично, ми до цього часу так і не змогли на кожних 100 «шахедів» з Росії відповідати 200 українськими БПЛА по європейській частині ворога.
Головна причина – надмірна й абсолютно невиправдана централізація системи управління всіма без виключення процесами. В одному місці, близько біля президента.
Найперше, непомітно, але тотально був зруйнований конституційний принцип розподілу влад. На законодавчу, виконавчу і судову. Натомість залученню до збереження цієї фундаментальної для мирної або воюючої держави стратегії незалежності, функціональної самостійності влад в Україні, невелика група людей підпорядкувала собі всю систему, яка втратила конкурентність і здатність до інноваційної самостійності.
Спочатку це привело до переговорів в Мінську і Стамбулі з підготовкою до угоди про капітуляцію України, в чому не були задіяні у прийнятті рішень всі системи влади. До яких президент, за Конституцією, не відноситься.
Це призвело до усунення від участі протидії російському вторгненню, окупації, веденню геноцидної війни й вчиненню воєнних злочинів, наприклад, Конституційний і Верховний суд, які продовжують виконувати свої функції у тривіальному режимі мирного часу.
Мова йде про фундаментальне порушення української Конституції, міжнародного права, прямих зобовʼязань Росії не лише в Будапештському меморандумі, але й у двосторонніх договорах з Україною.
Потрібно, по-перше, не тільки дати конституційно-правову оцінку агресії Росії, але й визначатись із рамками внутрішньополітичного правового процесу. Найголовніше, щодо меж прав, обʼємів і правових можливостей всіх владних інститутів. Всіх тих, кого ми іменуємо владою.
По-друге, внаслідок всього цього, в Україні серйозно постраждали, зведені до мінімуму системи стримування і противаг. Це виглядає, як спроба застосувати якусь теорію до практики стрибаючого конфлікту.
Насправді все навпаки. Вся система внутрішніх стримувань і противаг передана президенту країни. Точніше, його Офісу. Саме тут відбувається арбітраж внутрішніх воєн, криз і конфліктів між керівниками влад і власниками монополій.
Тому головними драйверами тут стали журналісти. Саме їх викриття, аналізи й оцінки, які доходять до президента, іноді дозволяють відновлювати функції контролю і стримувати незаконні дії чиновників та виступати противагами відносно небезпечних за своїми наслідками політичних рішень. І ще велика кількість громадських організацій, різних фрилансерів та експертних спільнот.
