"Українське прикордоння. Харків. Смерть. Ці дні..." - Олена Кудренко

КАБи як краплі дощу, вкривають сірі вулиці вирвами. Важкі, металеві, смертоносні краплі, вони падають на сірі шиферні дахи, на пофарбовані зеленим паркани, на сараї з живністю, на льохи з зібраним врожаєм. На закрутки до зими й старі Жигулі, все ніяк не відремонтовані. Розносять стіни з червоної цегли в друзки.

Вони, бомби, падають аби куди, не обираючи конкретну жертву - їм байдуже, хто сьогодні загине. Їм байдуже, хто загине завтра. Байдуже тим, хто їх запускає. В сірому тумані від вибуху цього разу загинув чоловік, а його жінка в реанімації - якщо виживе, то дізнається, що залишилася самісінька та без хати.

Я не пам'ятаю тут російської мови. Скільки сюди приїздила в дитинстві - тільки тепла українська, трохи спотворена близькістю до кордону. М'який теплий хліб, за яким бабуся посилала до магазинчику при хлібокомбінаті. Величезні вареники з полуницею. Гомін домашнього пташиного сімейства, дзвіночки велосипедів "Україна", які тут чи не в кожному дворі, і на них і жінки, й чоловіки, й діти...

Літня спека та невимовне українське тепло від всього того, що тут є - осередок затишного українського містечка, навкруги якого безкрайні поля, засіяні пшеницею.

Боло містечко. Були поля. Були велосипеди й хлібокомбінат. Була українська, була полуниця й були зелені вулиці. Залишилися тільки мої спогади. Тепер кров, що розплескується у всі сторони. Смерть, що забирає чергові жертви. А вони не хочуть звідси їхати, бо той будинок ще їх батьки будували. Те поле ще їх батьки засівали. Там все їх життя. Там, кажуть, і помруть.

Українське прикордоння. Харків. Смерть. Ці дні.