100 років тому цими теплими серпневими днями Україна все ще була формально незалежною державою — із власним урядом, міністерством закордонних справ і навіть участю у міжнародних угодах нарівні з Радянською Росією та іншими державами. Але фактично це, звичайно ж, вже була окупована територія, ерзац проголошеної трьома роками раніше Української Народної Республіки. Пройде всього кілька місяців — і Українська РСР разом із РРФСР і ще кількома окупованими більшовиками країнами стане формальною співзасновницею Радянського Союзу. А фактично — знову стане Росією. Й саме Росією — і ніяк інакше — будуть називати після об'єднання цю державу у навколишньому світі.
30 років тому вранці 24 серпня Україна все ще залишалася союзною республікою — так, вона вже проголосила суверенітет і роздумувала над підписанням нового Союзного договору, але не контролювала основні питання власного національного і державного буття. А ввечері 24 серпня все вже було інакше. Україна заявила про свою незалежність, про фактичний вихід з Радянського Союзу. Але це було не просто відновлення української державності, перерваної більшовицькою окупацією 1920 року. Це був — і ось те, чого багато українців не хочуть розуміти досі — початок кінця Росії. Принаймні, тієї Росії, яку всі ми знаємо із 1654 року. І точно так, як українці не мають наміру відмовлятися від власної волі, їх сусіди на сході не збираються відмовлятися від власного розуміння своєї держави. Відновилася не просто українська державність. Відновився конфлікт, який приводив до цілої низки воєн, повстань і конфліктів протягом декількох століть, в тому числі і до російсько-української війни 1917-1921 років — війни, яка завершилася черговою перемогою російського шовінізму у більшовицькому обличчі.
Для того, щоб зрозуміти, що буде далі, потрібно побачити для початку, що сталося у 1921-1991 роках. Для вождя сучасних російських шовіністів Володимира Путіна все ясно: Україна була просто “вигадкою” Австро-Угорщини і поляків, їй до того ж були подаровані “споконвічні” території великоросів. А для сучасного українця, тим більше такого, що народився вже після незалежності, теж все є очевидним: територія Української держави завжди була, є і буде Україною. Просто до проголошення незалежності вона називалася Українською РСР та управлялася з Москви.
Але реальність аж ніяк не виглядає такою простою. Насправді більшовикам ніяка Україна не була потрібна — спочатку вони взагалі хотіли жити у світі “без Росій і Латвій”, за визначенням Володимира Маяковського, а коли переконалися, що світова революція це міф, швидко повернулися на позиції російського шовінізму. Але розмах національного руху в Україні був таким широким, що навіть більшовики не могли з цим не рахуватися. І тому підмінили знищену ними Українську державу Радянською Україною.
Однак чим була ця Радянська Україна? Муляжем держави? Колонією? Частиною імперського проєкту? Насправді — і тим, і іншим, і третім. Більшовицька влада нібито сахалася з боку в бік, кампанії “українізації”, про які так сьогодні люблять згадувати у Москві, змінювалися десятиліттями русифікації. Українці могли займати високі посади у столиці імперії, в той час, як їхні співвітчизники гинули від організованого Кремлем етноциду — Голодомору. Як все це могло відбуватися одночасно? А дуже просто. Кампанії “українізації” були спрямовані насамперед на те, щоб позбавити навіть україномовний контент його української складової, остаточно домогтися перетворення самої української цивілізації на світ сільських традицій, на народний хор у незмінних вишиванках (не випадково в цій народній сорочці позували на портретах перші секретарі ЦК КП(б)У Лазар Каганович і Микита Хрущов). Ця цивілізація, звичайно ж, поступалася великому “русскому миру”, світу Леніна, Сталіна, Толстого і Чайковського — і до цього світу можна було приєднатися вже завдяки русифікації. Влада нещадно знищувала тих, хто навіть потенційно міг стати носієм української ідеї — ось звідки програма загибелі українського села, але щедро нагороджувала колабораціоністів і пристосуванців.
В результаті до 1991 року ми прийшли з несподіваним для самих окупантів результатом. За 70 років існування Української РСР українців зуміли переконати в їх “меншовартості” стосовно “старшого брата”. Але одночасно переконали і в їхній “окремішності”. І це було саме те населення, з яким ми почали будувати відновлену державу. Якщо подумати, не так вже й складно було домогтися тих знаменитих 90 відсотків голосів на референдумі про незалежність 1 грудня 1991 року — тому що жителі Української РСР, на відміну від жителів світу за межами Радянського Союзу, не сумнівалися в тому, що Україна — не Росія. Але одночасно це була держава, голови більшості жителів якої залишалися повернутими на схід.
Ось чому протягом практично всіх десятиліть незалежності кандидати на посаду президента, що говорять про “відновлення історичних зв’язків з Росією” до нападу Росії на Україну у 2014 році і про те, що з Кремлем можна домовитися після цього нападу, могли розраховувати на підтримку більшості громадян. Ось чому саме напад Росії, анексія Криму та окупація Донбасу стали таким шоком для мільйонів українців.
Ось звідки це істеричне “ніколи ми не будемо братами” з боку тих, хто ніколи в цьому братстві не сумнівався, хто ввібрав цю ідею з молоком Центрального телебачення. І одночасно — крах “протилежного” міфу, продемонстрованого висловлюванням Володимира Путіна про те, що коли російський солдат увійде на територію України, попереду окупаційних колон підуть місцеві жителі. Путін, який ніколи не жив в УРСР, хотів би в’їхати до Києва як Гітлер до Відня. І він насправді не розуміє, що якщо австрійці зразка 1938 року ще могли вважати себе частиною “арійського світу”, а от українці, що сформувалися в УРСР і незалежній України, частиною “русского мира” ніколи й не були. Але проте — і це теж реальність — відчували або бажання від цього “русского мира” відштовхнутися, ніби його немає, або почуття власної неповноцінності щодо представників цього світу. Самодостатність — ось те, чого не бракувало і не вистачає українцям навіть сьогодні, через 30 років після проголошення незалежності і 7 років після початку війни з Росією. Тому що незалежність — це ж не ненависть до Росії, не страх перед нею і не любов до неї. Це просто Україна.
Саме тому навіть через ці три десятиліття ми відчуваємо глибоку духовну кризу ідентичності, яку ще належить подолати. Ми часто говоримо про хвороби нашої держави — тотальна корупція, засилля олігархів, відсутність компетентної влади, чесних судів і чиновників, проблеми з освітою і медициною і так далі. Але такі проблеми вирішує будь-яка країна, що розвивається. Головна проблема України в тому, що на відміну від інших країн Європи вона не може похвалитися наявністю більшості населення з усвідомленою ідентичністю, розумінням того, навіщо взагалі Україна потрібна. У Румунії чи Болгарії теж є проблеми з корупцією, суддями і чиновниками. Але румуни навіть не замислюються про те, що вони румуни і говорять по-румунськи. Вони дихають цим як повітрям і не запроваджують квот на виконання пісень румунською мовою на радіо і телебаченні.
Вони просто по-румунськи співають.
Можна було б сказати, що в цьому сенсі Україна схожа не на європейські, а на латиноамериканські або африканські країни, де нації у буквальному сенсі слова створювалися в кордонах, отриманих після проголошення незалежності. Але в Україні одночасно є велика кількість населення з очевидною “європейської”, цілком собі українською ідентичністю — і це населення зовсім не може зрозуміти, як це у його співвітчизників, які начебто теж вважають себе українцями, такої ідентичності немає.
Це і є наша найголовніша проблема і наш найголовніший виклик. Співіснування в рамках однієї країни людей, які практично всі вважають себе українцями — і ніким іншим — але при цьому для однієї частини українців Україна це цивілізація, інша сприймає Україну виключно як географічне поняття, а для третьої (на щастя, вона зменшується) — другосортний придаток до “русского мира”.
Як всім цим людям разом будувати державу? Після 2014 року мені здавалося, що я знаю відповідь на це питання: Революція і агресія Росії це потужний поштовх для формування ідентичності, який розкриє очі байдужим і мобілізує патріотів. Після 2019 року я вже не є таким самовпевненим. У XXI столітті національні революції призводять не до режимів “сильної руки”, як у минулі століття — режимам, які вибудовували національні держави без сентиментальності і інтересу до думки тих, кому було все одно або тих, хто вважав ці держави частиною сусідніх імперій. У XXI столітті національна революція це завжди перемога демократії над авторитаризмом. Демократія — це чесні вибори. А в українських умовах чесні вибори — це нерідко перемога байдужості над патріотизмом і слабка держава, на території якої не тільки солдати і агенти впливу імперії, а й її пропаганда відчуває себе як у себе вдома. І робить все можливе, щоб українці і їхня країна з реальності стали “вигадкою”.
Ці слова — аж ніяк не заклик до авторитаризму, як обов’язково подумають і мої опоненти, і мої однодумці. Це лише заклик зрозуміти в яких винятково важких і несприятливих умовах ми будуємо нашу країну. Саме тому нам є що святкувати. Ми протрималися вже 30 років в нескінченному цивілізаційному конфлікті з Росією і з нашими власними співвітчизниками, які не хочуть ані конфліктів, ані змін. Якщо протримаємося ще — доживемо до переосмислення Росією самої себе і перестанемо бути частиною “русского мира” в російській голові. Якщо протримаємося ще — переживемо радянські і перші пострадянські покоління і станемо країною, для жителів якої Україна — це не географія, а цілій світ, справжня цивілізація. Якщо протримаємося ще — ми переможемо.
Нам би тільки протриматися.
