Ярославу Качинському, ветерану «Солідарності» та одному з учасників антикомуністичного опору 80-х років минулого століття, вдалося небувале: воскресити ту саму Польщу, про ентузіазм якої ми вже встигли забути, а люди, які народилися в посткомуністичні часи, навіть не знали. Польщу, громадяни якої готові згуртуватися заради демократії.
Однак цього разу Качинський та його соратники виявилися антигероями протесту.
І справді, таких масштабних демонстрацій, як минулої неділі, Польща не знала вже майже чотири десятиліття. Насправді це – добрий знак. Свідчення того, що поляки можуть дотримуватися різних політичних поглядів, але об’єднані найголовнішим — демократією, бажанням зберегти власні права. Тим більше всі вже знають, що відбувається, коли громадяни країни, яка будує демократію, відмовляються від прав на користь політичної доцільності, економічних преференцій чи любові до лідера. У найкращому разі виходить Туреччина. У найгіршому випадку виходить Росія. Але Польща не виходить у жодному з можливих випадків.
Польські протести – урок тим популістським силам, які вважають, що атмосферою війни в Україні можна скористатися для того, щоб вдарити по опонентах за допомогою російських методів розв’язання проблем із політичною конкуренцією.
Власне, Путін давно вже вирішив закрити рота останнім критикам за допомогою закону про «іноагентів». Але створення комісії з розслідування російського впливу у Польщі – приблизно з того самого політичного арсеналу. Якщо громадянин — не має значення, чи політик він — причетний до підриву національної безпеки країни, ступінь його вини повинні визначити слідство і суд, а не позасудові інституції. І те, що громадяни Польщі, багато з яких добре пам’ятають про те, як партійні органи підміняли собою суди, вийшли на вулиці з протестом проти подібних пропозицій, показує, що керівництву країни та правлячої партії практично нікого не вдалося обдурити – ні прихильників, ні противників.
Президент Польщі Анджей Дуда, який чимало зробив за останні місяці для підтримки України, має зрозуміти, де знаходиться та сама «червона лінія». Вона там, де прагнення підтримати Україну та засудити Росію перетворюється на прагнення використати війну для збереження влади
Це непорядно, та й несправедливо стосовно не лише щодо поляків, а й щодо українців.
І для України це також важливий урок. Урок на майбутнє та урок з минулого. Коли РНБО запроваджувала санкції проти українських громадян – які б емоції ми до цих громадян не відчували – це було не доказом сили влади, а доказом слабкості правоохоронної системи, яка не може – чи не хоче – пред’явити цим громадянам реальні звинувачення, які могли б вплинути на їхню політичну діяльність і на бізнес. Будь-які позаправові інструменти завжди ведуть не просто до глухого кута, а на схід, у бік тієї країни, з якою ми воюємо. І, гадаю, ми все це повинні зрозуміти. Як зрозуміти і те, що демократичний інстинкт в українському суспільстві – це довели наші Майдани – цілком можна порівняти із польським демократичним інстинктом.
Післявоєнна Україна знову стане країною, громадяни якої масово виходитимуть на вулиці, якщо влада раптом вирішить відібрати їхні права чи задіяти позаправові інструменти для боротьби із конкурентами та опонентами. І кожен, хто думає, що війна все спише, має це зрозуміти якраз на тлі польського протесту. Авторитаризм – проросійський чи упакований в обкладинку боротьби з російським впливом – не пройде ані в Польщі, ані в Україні.
