Ну добре, не всі. Про “всі” у мене даних немає. Але найбільші — завершувалися.
Причому мир у цих договорах не прописувався як “озброєний нейтралітет”. Який же це мир, коли вчорашні супротивники ціляться з-за лінії розмежування з катапульти чи мушкета?
Найперший в історії людства задокументований мирний договір між хетами та єгиптянами від 10 листопада 1259 року до н.е. передбачав не просто пакт про ненапад. Рамсес II и Хаттусіі III після виснажливої війни визнавали одне одного союзниками, обіцяли надавати військову допомогу від зовнішніх і внутрішніх ворогів, а також взаємно висилати з своїх країн “біженців”. Та ще й скріпили угоду шлюбом між правлячими династіями.
Тобто мирні договори передбачали як мінімум мир, дружбу і співробітництво.
Коли Кіт Келлог розмірковував про мир між Ураїною і росією, він навів, як приклад, Портсмутський мирний договір. Цей договір, був укладений за підсумками російсько-японської війни 1904-1905 років, і ініційований тодішнім президентом США Теодором Рузвельтом.
У тому договорі окрім усього іншого теж були рядки, де йшлося про “дружбу” і співробітництво росії і Японії “на засадах взаємності і найбільшого сприяння”. Хоча росія втрачала великі території, а в Японії його розцінили як “вкрадену перемогу”.
Навіть у тих мирних договорах, які були дуже схожі на капітуляцію, зобов’язання “дружити й співробітничати” прямо чи непрямо прописувалося.
Маршал Маннергейм, згадуючи в мемуарах кабальний договір з СРСР “про перемир’я” від 1944 року, радів, що Кремль не зміг змусити Фінляндію до вступу у військовий союз з Радянським Союзом. Але ця радість була передчасною. Уже мирний договір від 1947 року відновлював права установ і громадян СРСР на власність у Фінляндії і прописував привілеї у торгових стосунках, зокрема“ режим найбільшого сприяння в митах і зборах по імпорту й експорту”. А вже у 1948 році Сталін почав тиснути на фінське керівництво з вимогою підписати ще один договір — цього разу про співробітництво у військовій сфері.
Оскільки очільники Фінляндії пручалося, Сталін розпорядився готувати комуністичний переворот у “дружній країні”, знову згадавши про вірного ленінця Куусенена , як “смотрящего” за непокірною колишньою провінцією росії.
Незадовго до того, у лютому 1948-го подібний комуністичний заколот у Чехословаччині виявився вдалим, і Сталін захотів повторити. Однак путч у Празі викликав серйозне невдоволення союзників - Британія, Франція, країни Бенілюксу за підтримки США проголосили оборонний Західноєвропейський союз, що стало першим кроком у створенні НАТО. Це трохи налякало кремлівського старця. Він почав діяти обережніше.
Зрештою у 1948 році він зумів якщо не зламати, то принаймні похитнути опір Суомі. Новий Договір “про дружбу, співробітництво і взаємодопомогу” хоч і не проголошував Фінляндію військовим союзником СРСР, але ключовим положенням його стало встановлення так званої “військової кооперації між двома країнами” на випадок “воєнної агресії з боку Німеччини та іншого союзної з нею держави”. Оскільки на той час уже ішов процес утворення ФРН, було зрозумілим, про що йде мова.
Окрім того у договорі йшлося про “надання режиму найбільшого сприяння в усіх питаннях щодо торгівлі, промисловості, мореплавства та інших видів торговельної діяльності” росії на території і у водах Фінляндії.
Відповідно до положень договору “усі особи, які перебувають під фінляндською юрисдикцією, незалежно від раси, статі, мови й релігії, мають користуватися правами людини й основними свободами, включно із свободою слова, преси й видань, релігійного культу, політичних переконань і публічних зібрань”. Начебто правильні слова, але на практиці вони дозволяли російській мові, РПЦ, прорадянським комуністам вільно почуватися в чужій державі.
Ви вже зрозуміли, до чого я веду. Цілком можливо, Росія захоче від України саме таких проявів “миролюбства і дружнього ставлення” до себе, зафіксованих в мирному договорі.
Ну, наприклад, погодитися на участь російського капіталу у відбудові зруйнованих міст України. Чим погано? Багато хто оцінить шляхетність учорашнього загарбника. Це буде як свого роду компенсація за відторгнуті території.
Або запропонують ту ж таки “оборонну кооперацію”. Якщо не погодимося на цей жест доброї волі, світ розцінить це як прояв агресії. А якщо погодимося, шлях до європейських збройних арсеналів нам буде закрито.
“Співробітницвто” з росією означатиме повернення в Київ “Россотруднічества”, коригування законів про декомунізацію, деколонізацію, про заборону РПЦ та й про державну мову.
Це означатиме нашу згоду на “подолання викривлень історії" щодо Вєлікой отєчествєнной, Голодомору, ОУН і т. д. І, слід очікувати, що за спробу пручатися нас знов і знов "приборкуватимуть" загрозою нового вторгнення, як “ненадійних партнерів”...
Так, війну буде завершено. Україна збереже державність. Але, може так статися, що українці відчують себе зв’язаними по руках і ногах “узами братньої дружби” на довгі роки.
Для Фінляндії цей жах тривав близько півстоліття. Але їм ще пощастило, бо в народі жевріла пам’ять про Зимову війну, під час якої армія Маннергейма таки натовкла пики загарбникам. Чехи й словаки завдяки договору “Про дружбу, взаємну допомогу і післявоєнне співробітництво” з СРСР, підписаному зі згоди Едварда Бенеша в 1943 році, змушені були дозволити комуністам засідати в уряді. І ті незабаром відповіли згаданою вже “вдячністю”.
Я вірю, що від “дружби й військової кооперації” з росією ми все ж зможемо відбитися. Але в світі, де музику замовляють Трамп і путін, можливо все.
А тому треба порозмірковувати й над тим, як можна вижити в такій “дружбі” і не загубити себе? Просто уявити.
Це так як один самурай відповів на запитання: як не боятися смерті? Він сказав: “Уяви що ти вже помер”.
Ото ж уявімо собі у вільну хвилинку: а що думали, і на що сподівалися українці сто років тому, коли була зруйнована УНР і частина їх змушена була жити в більшовицькій росії, а частина — в націоналістичній Польщі. Як їм там почувалося?
Що коїлося в душах і головах робітників і селян, митців, інтелектуалів? Якими бачили шляхи виживання української нації в тих нестерпних умовах Андрей Шептицький і Микола Скрипник? Як вони уявляли собі майбутнє, в якому Україна “ще не вмерла”?
Поставивши перед собою таки мисленевий експеримент, ми, можливо. зрозуміємо, що рухало вчинками Тичини й Сосюри, Рильського і Бажана, Яновського і Довженка. Зрозуміємо їхню тактику збереження і навіть примноження (хоч і з великою кількістю різноманітних табу) національної культури, національного історичного міфу, національної мови. І тричі подумаємо перед тим, як вчергове назвати їх “прислужниками кремля”.
Дослідник етносів і націй Ентоні Сміт писав, що в умовах реальної загрози переходу нації в бездержавний стан пробуджується масовий інтерес до суто етнічної культури — традицій, обрядів, танців і пісень, народного одягу й національних страв. Саме так налаштовував французів маршал Петен, підписавши договір про дружбу й колаборацію з Гітлером. Бо “низька”, народна культура є безпечною для влади чужинців, а “висока”, політична культура — несе небезпеку усвідомлення упокореним народом себе нацією..
Є велика ймовірність, що частина українців в умовах українсько-російського миру також зосередиться на відновленні традиційних сімейних цінностей, конкурсах вишиванок, гопаків, борщу і баноша. А високу культуру — романістику, оперну, симфонічну й джазову музику, модернізм у живопису й скульптурі відкине як чужинські запозичення чи лівацькі збочення. Це вб’є націю, як політичну спільноту і цьому важливо запобігти.
Є велика ймовірність, що частина українців, а надто національної еліти повернеться до спілкування російською. Не через українофобію, а винятково заради того, аби зберегти конкурентність в нових умовах. І українські музиканти знову поїдуть до Москви співати на кремлівській сцені “Несе Галя воду...”, чи “Ти ж мене підманула”. І треба буде зрозуміти, що з їхнього боку це теж форма самозбереження національної еліти — у формі, яка не загрожує звинуваченнями в націоналізмі чи європейському лібералізмі.
Легко проводити декомунізацію і українізацію, коли Рада ухвалює патріотичні закони, коли існує кримінальна відповідальність за пропаганду руского міра, суспільний осуд за кожне російське слово, коли є каральні органи, Інститут національної пам'яті, мовний омбудсмен. Перейменовуй вулиці, скільки заманеться, руйнуй у справедливому гніві комуністичну монументальну пропаганду, хоч цілими днями пиши скарги в офіс Креміня...
Але якщо все це доведеться робити виключно на громадських засадах, напівпідпільно, щоб не дай Бог не образити “добросусідську” державу? Та ще й без грантів? Як поведе себе “патріотична спільнота”?
У договорах, якими СРСР і росія примушували до дружби, не просто обмежувалася чисельність армії. А й завбачливо заборонялася сама можливість підготовки мобілізаційного резерву та військового навчання загалом. Робилося це для того, аби нові покоління були ненавчені й нездатні тримати зброю і чинити спротив агресору.
І, можливо, вже зараз варто подумати, як оминути цю заборону? Як підготувати численну, добре вишколену армію непомітно, під носом у запеклого “дружбана”? Бо, як це не сумно, але Україні в майбутньому, попри мир, знадобиться багато солдатів.
Подібний досвід в історії ХХ століття накопичено, треба тільки його грунтовно засвоїти.
Україні можуть обмежити виробництво й закупівлю озброєнь і боєприпасів. А отже варто вже сьогодні шукати можливості для того, як всупереч “миру й дружбі” закупати в Польщі й Чехії самохідні артилерійські установки під виглядом, образно кажучи, зернозбиральних комбайнів, а морські дрони - закамуфльованими під земснаряди.
Уже на другий день після підписання договору про мир, добре було би почати переводити всю українську промисловість на воєнні рейки — бо матимемо для цього час. Почати серйозно захищати енергетику від майбутніх обстрілів “орєшніками”. Копати нові й нові бомбосховища. Відкрити кордони для трудових мігрантів, які підійматимуть економіку в той час як громадяни України з дитинства виховуватимуться в сім'ях солдатами. І — розробляти плани майбутнього реваншу.
Вітчизняна історія підказує, що до тактичних мирних угод національна еліта надто швидко звикає, спокусившись імперськими почестями. А угоди про “вічний мир” руйнуються з легкістю замків на піску. Тому в українців буде не надто багато часу аби використати “договір про дружбу” для того, щоб краще підготуватися до наступної війни.
Не треба боятися того, що світ звинуватить Україну в підступності, у подвійних стандартах, у приховуванні мілітарних планів. Усі “вічні договори про мир і дружбу” - це частина війни, а війна — це, як відомо, шлях обману
Навчитися жити й у такому мирі і не ставати слабшими й залежнішими - велика наука і, на жаль, часто-густо - єдиний шлях до виживання, коли сил на війну вже немає.
Повторюся, маю сподівання, що до такого сценарію справа не дійде. У січні 2022 року я написав пост, де зробив спробу передбачити, що нас очікує в разі повномасштабної навали з боку росії. У багатьох прогнозах я виявився надто песимістичним. Я не дуже вірив у тривалий спротив української армії і тому багато місця приділив партизанській боротьбі в умовах суцільної окупації країни.
Слава Богу, я був неправий. Але партизанська війна на окупованих територіях все ж триває і вона має свою специфіку, відмінну від того, що було на наших теренах у Другу світову. І, впевнений, до неї готувалися.
Так само треба бути готовим і до вимушеної дружби з росією. Хто знає, що нас очікує попереду...
