Присудження Нобелівської премії з літератури південнокорейській письменниці Хан Канг дає можливість згадати один із найважливіших її романів – «Людські діяння». Ця книжка, видана вже десять років тому, затвердила за письменницею репутацію «совісті південнокорейської літератури» й зробила її однією з найшанованіших авторок у західному культурному середовищі. Тому що для того, щоб написати такий роман, потрібен був не тільки хист, продемонстрований Хан Канг у багатьох інших книжках, виданих ще до «Людських діянь». Потрібна була ще й мужність.
Хан Канг народилася у Кванджу 1970 року. Коли їй було майже 10 років, у цьому місті відбулося наймасштабніше й найкривавіше повстання в історії Південної Кореї. Повстання було реакцією на фактичну узурпацію влади генералом Чон Ду Хваном, який, звісно ж, схарактеризував протести як «комуністичний заколот». І повернутися до теми Кванджу південнокорейські митці отримали можливість тільки після остаточного краху авторитарних режимів і встановлення демократії. Так що, звичайно, роман Хан Канг про повстання і смерть в її рідному місті – це не перший твір про Кванджу. Але це перший твір, який надав цьому болю епічності і зробив повстання одним із сюжетів світової літератури. Сюжетом про вільних людей, які готові кинути виклик диктатурі і померти – як це, власне, неодноразово відбувалося і в українській історії.
Саме про важливість такого підходу, звісно, й говориться у рішенні Нобелівського комітету, коли премія першої корейської письменниці повʼязується із прозою, що протистоїть історичним травмам.
Але історична травма – це не тільки творчий вирок злу, яке знищує тих, хто бажає свободи. Це ще й чесна відповідь на запитання: чи може зло виправдовувати свої дії тим, що рятує країну від ще більшого зла?
Чон Ду Хван, як і інші південнокорейські генерали, які десятиріччями очолювали країну, не брехав своїм співвітчизникам. Навпроти Південної Кореї дійсно був північнокорейський режим. Його вожді ніколи не приховували своїх агресивних намірів. Його війська вдерлися на південь майже відразу після Другої світової війни й окупували майже всю територію Корейського півострова. Навіть після поразки у Корейській війні Кім Ір Сен не переставав марити про «воззʼєднання Батьківщини» – тобто про свій власний трон у Сеулі. При цьому пхеньянський режим, один із найжорстокіших й найтупіших навіть у соціалістичному таборі, не соромився підтримувати прихильників демократії у Південній Кореї. Це давало можливість диктаторам розповідати, як вони ефективно борються з комунізмом, і лякати корейців тим, що послаблення їхньої влади призведе до перемоги Кімів. Жорстоке придушення повстання у Кванджу, звісна річ, прекрасно вбудовувалося в ці розповіді.
І от диктатура зруйнувалася. Південна Корея вже багато років як демократична держава із запеклою політичною боротьбою і конкуренцією. Чи послабило це її ефективність у протистоянні експансії з Півночі? Якраз навпаки. Демократична успішна держава, якій загрожує жорстокий тоталітарний режим, – це зовсім не одне і те ж, що протистояння диктаторів, правда? І це саме те, що сьогодні для багатьох у світі є сенсом протистояння України й Росії. Не просто боротьба двох країн, а боротьба свободи і несвободи.
Однак війна нерідко призводить до деградації свободи і суспільства, посилення влади і війська, закріплення авторитарних тенденцій. Так що наша задача – не просто вистояти, а й не перетворитися на Південну Корею часів генерала Чон Ду Хвана, країну, в якій будь-яка дурість, некомпетентність і свавілля будуть пояснюватися необхідністю протистояння російській агресії. Не кажучи вже про те, що маленька деспотія ніколи не виграє у великої.
Перемогти можуть тільки вільні люди.
