Есе про культурні обличчя литовської столиці
Міста понад народами. Їх не так і багато. Вони не відпускають уже після першого знайомства, западають глибоко в душу й назавжди стають твоїми приватними столицями. Нерідко такі міста колись були осередками цивілізацій, символами великих держав і болісного духовного пошуку. Стільки армій пройшло через їхні брами, стільки народів вважало їх своїми, стільки всього можуть розповісти стародавні квартали... А буває, від великого міста залишилися тільки руїни — і ти дивишся на городище, з якого пішло життя.
Вільнюс ніколи не був центром світу, але й городищем, на щастя, не став (щоправда, після Другої світової війни його стародавнє середмістя лежало у руїнах). Проте він завжди був центром світу для кожного свого жителя і для кожного закоханого в його вулиці. І для кожного народу, який пов’язав свою долю з ним.
Я вже не застав єврейського Вільна, колишня назва міста Вільнюс — до 1939 року.. Його жителі, з яких чимало загинуло під час Голокосту, називали це місто «литовським Єрусалимом». Але в роки моєї юності у вільнюській Хоральній синагозі, останній із сотень довоєнних міських єврейських святинь, все ще спілкувалися на їдиш. Моїм провідником по Вільні, яке залишилося хіба що на сторінках книг, став мій наставник, чудовий єврейський письменник і мислитель Ґріґорій Канович. Саме зявдяки його романам я можу сказати, що жив у єврейському Вільні.
Білоруську Вільню я теж не застав. На початку ХХ століття вона стала центром білоруського національного пробудження. У новому біографічному фільмі, присвяченому великому поетові Янці Купалі, творці новітньої білоруської культури працюють і страждають на вулицях, які мені вже не довелося побачити. І Вільня для мене — теж пам’ятка літератури й палкої закоханості у свій народ.
Звичайно, я побачив литовський Вільнюс — із цим містом пов’язані й мої романтичні прогулянки, і збірники Межелайтіса і Марцінкявічюса Едуардас Межелайтіс (1919 – 1997) і Юстінас Марцінкявічюс (1930 – 2011) — знані поети, прозаїки й перекладачі., і робота у литовському парламенті у період відновлення незалежності Литви — отже, тут спогадів і асоціацій вистачить на цілу книгу. Литовський Вільнюс сьогодні може побачити й полюбити кожен.
Але й польське Вільно залишається живим, і з ним у мене пов’язані і давні спогади, і події останніх років. Звичайно, це вже не місто Чеслава Мілоша — хоч я й не здивований, що великий поет до останніх днів вважав себе жителем Вільна, бо хіба може відмовитися від Вільна той, хто у ньому виріс? З Вільнюса можна виїхати, але він назавжди залишиться з тобою.
Пригадую, як, уперше потрапивши до Вільнюса, я здивувався, коли почув на вулицях литовську і польську мови. Власне ці розмови не менше, ніж самі вулиці, будинки й храми витворювали образ міста, яке свого часу відчайдушно намагалися зробити совєтським — а воно не піддавалося.
Пам’ятаю, як починав свій ранок із польської газети. Звичайно ж, совєтської польської газети — Czerwony sztandar. Але це була власне польська газета — її автори мали інші культурні інтереси, а молодь з усієї Литви надсилала сюди оголошення про знайомства. Важко було навіть уявити собі таке у якомусь звичайному російськомовному виданні. Ризька газета Rīgas Balss тоді мала рубрику шлюбних оголошень, але їй було далеко до цього спілкування молодих поляків.
До речі, після того, як у газеті Czerwony sztandar я опублікував статтю про полоністику в Дніпропетровському університеті, де тоді навчався, колеги і мене «помістили» в цю шлюбну рубрику. Шкода, що я не зберіг усіх отриманих тоді листів — вийшов би чудовий портрет польської громади Вільнюського краю останніх років існування СРСР. І яким би він був? Наче з «Пана Тадеуша» — розповіді про старі будинки й міцні сім’ї, елегантна і незвична польська мова і — мрії, мрії, мрії! Литва має хист до мрій і народжує поетів усіх народів, поетів, які в неї закохалися.
І ось зовсім недавно всі Вільнюси в моєму житті зійшлися. Телеканалу «Белсат», який міститься у Варшаві й транслює програми білоруською і російською мовами, допомагає здійснювати його місію Польська держава. Так-от колеги з «Белсату» вирішили записати у Вільнюсі цикл програм і запросили мене його вести. Знімальним майданчиком став Польський культурний центр, тож я знову зміг спілкуватися у своєму улюбленому місті польською мовою. І коли я виходив із вільнюського Польського центру і прямував вулицями столиці вільної Литви на виставку у єврейському музеї, я подумав що Вільнюс — усе ж таки один.
Один для нас усіх.
