З вибухом російсько-української війни у 2014-му у вітчизняний дискурс раптово й неочікувано повернувся Еріх Марія Ремарк. Facebook-стрічка нагадувала тоді щедрий цитатник забутого й ігнорованого раніше німця. Ті, хто мав би його прочитати ще у школі, раптом почали відкривати для себе "На західному фронті..." чи "Тріумфальну арку". Пригадую, навіть дуже шановані театри взялися за постановки цього, без сумніву, талановитого автора.
Попри це, як на мене, тоді і досі ми не вловили головного, що хотів сказати літописець Великої (І світової) війни. А саме того, що війна насправді, - це не лише "продовження політики, тільки іншими засобами" (кажуть, за Клавзевіцом), але й вершина політики дегуманізації. Дегуманізації, як здається, лише ворога, але то тільки на перший погляд. Дегуманізації, знелюднення власного народу, після чого він здатен на будь-які звірства, злочини і сваволю.
Після 24 лютого ми шоковані тим, що коять росіяни на тимчасово захоплених ними українських землях, у наших містах та селах. Безглузді розстріли, тортури, гвалтування, мародерство і дикість. Але це - логічний вислід політики відносно мирних часів, коли в росії насаджувався культ сили і безкарності сильного. У сотнях фільмів, які, до речі, не оминули й українські екрани, у тисячах сторінок "новітньої російської літератури", з її "Дньом опрічніка" та "Патологиями". У театральних постановках того ж таки автора "Патологий" Прилєпіна, який числився заступником керівника з художньої частини найпрестижнішого на росії МХАТу. "...Я гарний російський письменник, дуже гарний російський письменник і навіть найкращий російський письменник", - так він без зайвої скромності оцінює свою творчість, поки ми тут вирішуємо, перейменовувати вулиці, названі в честь російських літераторів, чи, може, почекати...
До слова, Прілєпін є ходячою антологією для майбутніх дослідників процесу знелюднення російського плебсу. Учасник двох чеченських воєн і операції в Дагестані, з 2014-го - радник "вождя" "ДНР" Захарченка, відтак - заступник командира батальйону терористів з цієї самопроголошеної "республіки".
Та не забудьмо, до Чечні були також і грузинські спецоперації, і придністровські баталії. А якщо сягнути далі - до витоків антилюдяної, кривавої практики кремля, - був Афганістан і сотні "гарячих" точок, про які тоді не говорили уголос, - зокрема Єгипет.
Десятки років росіяни практично осягали "науку ненависті", а їхня пропаганда лише підкидала полінець у кострище несосвітенних "містерій Євразії" (твір ще одного стовпа рашизму та російського нацизму Алєксандра Дугіна, між іншим - донедавна професора МГУ). Десятки років вони дозволяли не тільки дегуманізувати довколишній простір, але й самих себе. Десятками років путінська пропагандистська машина творила те, чого не спромоглися у срср - "нову не-людину", російську "бестію", здатну безжально вбивати будь-кого, навіть себе. Вбивати, особливо не замислюючись навіщо, задля якої великої мети, вбивати лише тому, що це "інші".
Коли Сартр писав, що "пекло - це інші", - він, звісно ж, й не підозрював, що його вислів набуде моторошного візуального ряду у Бучі, Ірпені, Маріуполі. Саме в Україні дегуманізація росіян виявилася у всій своїй красі. Раніше, деінде, - у Чечні, Сирії, Таджикістані, - все можна було "списати" на "чурок", "неправославних" тощо. Після 24-го лютого результат роботи московських "лаборантів людських душ" досяг апогею "на західному фронті". І після злочинів, оцінку яким ще суджено давати майбутнім засідателям міжнародного трибуналу, наївним і риторичним звучить питання Ремарка: "Вітер надії, що летить над згарищами й понівеченими полями, шалена лихоманка нетерпіння, розчарування, болючий жах смерті й незбагненне запитання: "Чому?". Чому не кладуть цьому край?".
