Частина 1.
Війна це розрахунки, математика, відсутність емоцій, прикладна ефективність та виваженість.
При наявності ресурсів і навіть їх недостатності у війні виграє той, хто все це реалізує краще. Скоріше. Ефективніше.
Але воюють люди. І це чиста емоція. Бо в бою адреналін шарашить так, що крім емоції нема нічого. Емоція та те що засвоєно та напрацьовано до рівня автоматизму. Нема автоматизму, шарашать емоції. Балансу емоцій та прагматизму нема.
А ще, кожна людина вимірює все проекціями. Тобто кожну ситуацію, кожну дію побратимів вона проеціює на себе. Як "сусід" по окопу веде себе з іншими, так він поведе при певних обставинах зі мною. Якщо хтось кинув пораненого, хоча міг забрати, завтра він кине мене. Якщо я хочу щоб мене дотягнули до евака, я повинен дотягти всіх кого поранять. Якщо я загину, я хочу щоб зі мною простилися мої рідні і близькі. Тому я повинен зробити все, щоб загиблий побратим повернувся.
І це не обговорюється. Інша річ як це зробити. Як це зробити, щоб не втратити більше і не наражати на небезпеку людей.
Хто знає мене не за мережевими срачами а в реальному житті, знають що я в роботі цинічна, прагматична людина, схильна до перестраховок (БК або живлення? дайте два, а краще три) та параної без лишніх сентиментів, для якої виконання поставленої задачі важливіша емоцій і прихильностей. Особливо на війні.
У нас в групі бпла є батько і син. Давно їх знаю по війні. Дружимо. Служать в одному підрозділі, призвалися в один день. В групі бпла, батько інженер а син пілот (і інженер при необхідності). Інженер крім технічних питань з бпла, зв'язку, ребу, займається самим основним - підготовкою БК та споряджанням ударних дронів. Пілотів кілька. І є пара людей, які б могли замінити інженера, а його використовувати для іншого. Але це мій запобіжник для всіх. Цинічний і виважений. Особливо враховуючи, які втрати були спочатку на підривах своїх же боєприпасів при споряджанні. Колхозимо, тут як є.
Батько готує боєприпаси та споряджає дрони для сина. Інколи не для сина, але він цього не знає. Не знає хто буде працювати з його витвором мистецтва цього разу. Тому він все робить як для сина. Цинічно? Так. Про це ми домовились "на березі". Але за більше ніж півтора року не було нештатних спрацювань, не було помилок, не було їблування. І система запобіжників від всієї херні, просто захмарна. Бо то синочка. І я це цинічно та бездуховно використовую.
А ще я категорично проти жінок в піхоті при інтенсивних та запланованих діях. Не тому що не справляються. Часто справляються краще хлопців. Але не дай бог з нею щось трапиться, все, всі оті навчані піхотинці, всі оті тигри стають жєнтєльмєнами і починають іі рятувати. Навіть коли не треба. Всі. Вся увага не туди куди треба, а на жінку. Ну, не завжди і не всі, але в основному таке відбувається. Це не її і не їх вина. Просто емоції. Бо воюють зараз прості, ще вчора цивільні люди. З певним вихованням та традиціями. Інколи це дуже заважає.
Я це до чого. Ми періодично залучаємось для виконання певних задач. І як група ударних бпла і як піхота. А ще ми навчаємо піхоту. Відновлюємо боєздатність підрозділів. Гарно навчаємо. А ще ми готуємо молодших командирів піхотних відділень. Теж гарно готуємо. І один з основних стовпів в підготовці, це довести до людини що емоції не повинні впливати ні на планування ні на виконання задачі. Зайшов в емоцію, в кращому випадку загинув сам. У гіршому, поклав людей, провалив свою ділянку, підставив суміжників. Ефект доміно. На війні емоція це зло. Вона шкодить.
Все що шкодить робить слабкішим, робить уразливішим. Сама висока уразливість у піхоти, це переміщення на відкритій місцевості. Захід на позиції, вихід, підхід до точок входа-вихода і евакуація. Евакуація це надскладна і наднебезпечна діяльність.
Частина 2.
Але я ніколи не чув навіть, щоб хтось відмовлявся від евакуації загиблих тим більше поранених. Інше питання - як це зробити, щоб не піддавшись емоціям не загубити особовий склад. Але забрати своїх, при першій нагоді, це просто правило. База. Це не обговорюється. Обговорюється тільки те коли і як. Бо крім вразливості евака є купа інших проблем включаючи мінування ворогом тіл загиблих. Всяко буває. Буває що обставини сильніші і просто нема можливості це зробити. Поки що.
Але це все дуже важко переноситься бійцями. Бо кожен боєць в загиблому, якого не змогли евакуювати, бачить себе.
Але любителям простих рішень цього просто не зрозуміти. А скоріше все вони розуміють, але роблять це навмисно, щоб підірвати бойовий дух та довіру. Бо інакше нема ніякого пояснення, чому за просування російських нарративів та деструктивні дії, досі ніхто не закрив рота одній депутатці. Особисте важливіше ніж держава? То як ви можете від людей вимагати ставити інтереси держави вище за своє життя?
Я дуже обережно намагаюся критикувати те що відбувається. Тому, що ми зараз в одному човні. І цей човен ніхєра не круїзна яхта. Скоріше підводний човен з якого вихід тільки один – перемога. Але чому це не хочуть розуміти політики з правлячої партії, мені не зрозуміло.
