Зараз буде лонгрід. Не всі дочитають до кінця. А хто дочитає, зрозуміє, що не все так просто в американському істеблішменті. Лоуренса Фрідмана вам не треба представляти - це професор військових досліджень, який всіляко підтримує Україну та, як правило, дає оптимістичні прогнози. Але треба усвідомити, що більше, ніж за рік до виборів у США, там починають з`являтись лобістські групи, які вимагають значного скорочення військової допомоги Україні. Ось чому нам так необхідно у військовому плані вижати максимум у найближчі півтора роки, а нашим дипломатам набагато активніше працювати з республіканцями. Бо те, що наразі 58% американців підтримує надання військової допомоги українцям - не константа. При таргетинговій пропаганді ця цифра можуть змінюватись не на нашу користь. Тому ще раз закликаю наших дипломатів (а не Єрмака) починати активно працювати у американському політичному середовищі. Не показово, а реально боротись з корупцією та замість ура-патриотизму на телемарафоні, планувати свої дії для різних варіантів розвитку подій.
А тепер до тексту. Олег Шарп
Багато критиків позиції адміністрації Байдена щодо України останнім часом запитують, наскільки доцільно використовувати американські ресурси для підтримки боротьби України
Більшість оцінок стратегії Путіна зводяться до того, що він вважає, що може вести війну нескінченно довго й має намір робити це доти, доки українці не втомляться від боротьби або, принаймні, їхні західні прихильники не вирішать припинити її. Зокрема, він чекає січня 2025 року, коли, як він сподівається, Дональд Трамп повернеться на президентський пост.
До повернення Трампа в Білий дім ще багато часу, і навіть якщо він повернеться, його пріоритети будуть іншими, а політика — непередбачуваною. Наразі все ще існує двопартійний консенсус на підтримку України. Однак відтоді, як в американській пресі почали з’являтися повідомлення про те, що контрнаступ не вдається, дедалі частіше постають запитання, чи відповідає американським інтересам підтримка безстрокової війни та чи не потрібно докласти більше зусиль для пошуку дипломатичного рішення, щоб покласти їй край.
Серед правих є ті, хто налаштований проти України та повторює тези Москви, наприклад, Такер Карлсон і полковник Макгрегор. Інші просто не хочуть витрачати гроші на війну з іншою країною. Фонд «Спадщина», який колись був бастіоном «яструбиних» поглядів і донедавна був готовий аргументовано підтримати Україну, отримав нове популістське керівництво, яке розпочало лобіювання проти бюджетних заявок адміністрації Байдена.
Багато критиків позиції адміністрації Байдена щодо України намагаються не виправдовувати Путіна, але всерйоз сприймають його впертість і ставлять собі питання, наскільки доцільним є використання американських ресурсів для підтримки боротьби з Україною. Оскільки вони наполягають на несентиментальній оцінці американських інтересів, їх часто називають «реалістами».
Чи не найактивнішу та найпереконливішу лепту в розвиток цього напряму думки вніс Елдрідж Колбі, який служив у Пентагоні під час правління Трампа.
Колбі є одним із засновників організації під назвою «Marathon Initiative» . Місія «Марафонської ініціативи» полягає в розробці дипломатичних, військових та економічних стратегій, які знадобляться країні для того, щоб впоратися з тривалою конкуренцією з великими державами".
Хоча в «Марафонській ініціативі» йдеться про «суперників» у множині, Колбі вважає, що є тільки один суперник, який дійсно має значення, — це Китай. Тому він називає себе «прихильником тихоокеанського напрямку». Його аргументи зводяться до того, що США не мають достатнього потенціалу для врегулювання конфліктів одночасно як з Росією, так і з Китаєм, тому вони повинні вибирати. На практиці, поки США не приведуть до ладу свою оборонно-промислову базу й не почнуть виробляти обладнання та боєприпаси в необхідних обсягах, будь-яка матеріальна допомога Україні, що надходить з оборонних запасів, обмежує можливості США в боротьбі з Китаєм у найближчому майбутньому, яка, на його думку, є цілком імовірною.
В умовах, коли економіка та військовий потенціал Китаю зростають, а його риторика й політика стають дедалі напористішими, особливо щодо Тайваню, у Вашингтоні склалася спільна думка, що США стикаються із серйозним довгостроковим викликом в Індо-Тихоокеанському регіоні, від якого вони не можуть відступити та до якого мають готуватися. За Трампа торговельна й оборонна політика зайняла набагато більш ворожу позицію, і це продовжилося і за Байдена.
Що може змінитися у США після 2024 року?
Китай вступив у період економічної турбулентності, і президент Сі, можливо, вважатиме за краще спрямувати країну в більш спокійне русло, а не посилювати бурю, пускаючись у ризиковану військову авантюру. Йому належить вирішити, як впоратися з іншими напруженими ситуаціями, що виникають по сусідству — претензіями на Південно-Китайське море або прикордонною суперечкою з Індією.
Крім того, геополітичний розрив між Атлантикою та Тихоокеанським регіоном уже не є таким різким, як це здавалося раніше. Американські союзники в Тихоокеанському регіоні — Австралія, Японія, Південна Корея — також стали активними прихильниками України, а основні європейські держави визнали, що й у них є життєво важливі стратегічні інтереси в Тихоокеанському регіоні. Адже те, що відбувається з Україною, має стосунок і до нього. Якість американської союзницької мережі буде підірвано, якщо держави вкотре втратять упевненість у стійкості США — якщо, пообіцявши підтримувати Україну «стільки, скільки буде потрібно», вони занудьгують або розчаруються й підуть.
Є й демонстраційний ефект. Якщо Росії, передбачуваному партнеру Китаю, доводиться продовжувати безуспішно боротися у війні, яку почала вона сама, то це своєчасне нагадування про те, що краще не намагатися розв’язувати проблеми за допомогою збройної сили, якщо іншого виходу дійсно немає.
За порівняно невелику ціну з точки зору загального ВВП, США та їхні союзники змогли зменшити майбутню загрозу з боку Росії. Так, сенатор Мітт Ромні стверджує, що: «Найважливіше, що ми можемо зробити для зміцнення Америки по відношенню до Китаю, — це домогтися поразки Росії в Україні. Ослаблена Росія стримує територіальні амбіції в дусі СРСР і зупиняє прагнення Путіна відновити старий Радянський Союз. Підтримка України відповідає нашим інтересам».
Чому Колбі та інші проти?
Одразу після повномасштабного російського вторгнення Колбі закликав підтримати Україну, підкресливши при цьому, що оборона Тайваню має стояти на першому місці. У той час, як інші хотіли зробити більше, ніж він пропонував, він не відходив від основного напрямку.
Він підкреслив, що європейські союзники мають підвищити свою військову готовність, а також підтримати Україну. Це був тонкий баланс, але хотілося сподіватися, що підтримку Україні можна буде надати, не нехтуючи Тайванем.
Що довше триває війна, то більше Колбі та інших трампістів турбує, що цей баланс втрачається, занадто сильно відхиляючись у бік Тайваню. Тепер, вважає вони, необхідно встановити обмеження на те, що може бути спрямовано Україні: «Усі ресурси, які можуть бути корисними для відбиття китайської атаки вздовж першого острівного ланцюга, мають бути зарезервовані для цієї мети. Це стосується як ударних озброєнь типу HIMARS, ATACMS, GMLRS і тактичних БПЛА, так і оборонних систем типу Patriot, NASAMS, Harpoons, Stingers і Javelins, які тайванські або американські захисники могли б використовувати для знищення сил вторгнення».
Тому тягар допомоги Україні має лягти на плечі європейців. На думку прибічників такого посилу, вони (європейці) ще не зробили достатньо, «щоб і переозброїтися самим, і озброїти Україну відповідно до того, чого вимагає стратегічна реальність». Один зі способів переконатися в тому, що вони зрозуміли це, полягає в тому, щоб Вашингтон «чітко й переконливо» позначив свою тихоокеанську спрямованість. Якщо вони не зроблять необхідного, США не будуть їх виручати. США все ще можуть надати деякі види озброєнь — ті, які погано підходять для боротьби з Китаєм, в основному старі літаки та деякі танки й бойові машини, які в іншому разі буде відправлено «на пенсію». І що більше Європа братиме на себе відповідальність за свою оборону та оборону України, то більше США зможуть вивільнити потенціалу озброєння, яке зберігається в Європі.
Знову ж таки, трампісти не унікальні у своєму переконанні, що європейці мають серйозніше ставитися до оборони й більше витрачати на неї. Протягом десятиліть це було постійною темою американських коментарів про європейську безпеку, і хоча для України робиться більше, ніж часом вважається, є реальні підстави для занепокоєння, що в довгостроковій перспективі цього буде недостатньо. На жаль, навіть якщо європейці дослухаються до підходу Колбі та будуть готові прийняти від США відповідальність за Україну, це буде надзвичайно довгостроковий проєкт і неймовірно руйнівний. А поки що триває запекла боротьба, і Україні потрібно все, що вона може отримати зараз.
Коротше кажучи, така позиція зводиться до того, що для збереження військових ресурсів для війни, яка може статися в майбутньому та яка насамперед буде зовсім не схожою на ту, яку розв’язала й веде зараз Росія (для початку — поле бою буде здебільшого морським), Україні слід відмовити в активах, яких вона так потребує, в неясній надії на те, що європейці поповнять нестачу. Хоча за усього бажання вони не зможуть це зробити вчасно для того, щоб вплинути на результат війни.
Отже, щось доведеться віддати. Колбі побоюється, що тихоокеанський імператив програє європейському. Тепер уже незрозуміло, що саме, на думку Колбі, можна зробити для України, щоб допомогти їй витіснити російські війська зі своєї території, але: що б це не було, це не має надаватися Сполученими Штатами.
Багато хто тут проводить аналогії з В`єтнамом І вважає, що США можуть застрягти в Україні так, як свого часу застрягли у В`єтнамі. Що можна виділити в цьому аналізі? Думаю, наслідки взяття на себе зобов’язань перед союзником, які потім почали слабшати. Щоб виконати зобов’язання, необхідно було вкласти набагато більше коштів у боротьбу, у цьому випадку направити американські війська для участі в бойових діях на боці Південного В'єтнаму. Але тоді США не змогли домовитися про вирішальну стратегію в тому чи іншому випадку — йти до кінця чи не йти.
Чи може в'єтнамський досвід слугувати керівництвом до дії щодо України? Відмінності між двома ситуаціями свідчать про протилежне. На початку 1960-х років головне питання полягало в тому, вводити чи не вводити американські сухопутні війська, і якщо вводити, то в якій кількості. Це питання вже вирішено США щодо України. Президент Байден з першого дня дав зрозуміти, що американські війська не воюватимуть в Україні. Він хоче уникнути прямої конфронтації з Росією.
Тож аналогія на очах розсипається. В Україні йде не боротьба з повстанцями, а опір іноземній окупації, і США не вводили туди війська. Україна не розділена, і в неї стабільне керівництво.
У підсумку ми залишаємося з тим, що трампісти називають головним «уроком» В'єтнаму для політики США щодо України. Вони хочуть отримати ясність щодо таких питань: «Наскільки важливий для американців український конфлікт, у якому напрямку він реально рухається, що потрібно для його продовження та як далеко ми готові зайти».
А головне, що Білий дім досі не може пояснити, як він може привести цю війну до задовільного кінця. Таким чином, цитуючи одну з груп, що підтримують цю критику (Concerned Veterans for America), адміністрація надсилає «плутані та неоднозначні сигнали про свій бажаний кінцевий результат в Україні». Далі йдеться про таке: «Війна Росії проти України аморальна та не виправдана. Затягування або розширення війни призведе лише до ще більших руйнувань і страждань українського народу, залишивши його в гіршому становищі, а американців — у меншій безпеці та менш процвітаючими».
Цю заяву навряд чи можна назвати шедевром ясності. У ній визнається роль Росії в розв’язанні війни, але замовчується її відповідальність за її затягування та розширення. Воно не більш логічне, ніж ліва критика, яка стверджує, що українцями маніпулюють, щоб змусити їх воювати для збагачення американських оборонних підрядників. Як регулярно зазначають українці, російська окупація навряд чи полегшить їхні страждання.
Реалізм і реалісти
Останні новини з фронту були більш позитивними для України, хоча попереду ще довгий шлях і всі успіхи досягаються дорогою ціною. Уже давно стало зрозуміло, що стратегія Путіна полягає в тому, щоб якомога довше підтримувати війну, сподіваючись на те, що думка Заходу зміниться, хоча він також сподівався, що його власні сили діятимуть більш ефективно. Ще до початку червневого наступу українських військ, у міру усвідомлення масштабів військового завдання, відбулося зрушення в бік більш довгострокової перспективи. Тепер основна увага приділяється продовженню війни наступного року й навіть у наступні роки.
Щодо цього реалізм може займати найрізноманітніші позиції, але протистояти агресивній державі краще раніше, ніж пізніше. На жаль, Колбі та інші самопроголошені "реалісти" стали підкреслювати військові проблеми, з якими стикається Україна, і здатність Росії підтримувати свої військові дії, стверджуючи, що це удар по стратегії адміністрації. Справа доходить до того, що відсутність військового прогресу України подається як підтвердження теорії "реалістів".
Однак у цих "реалістів" немає кращої ідеї про те, як домогтися якнайшвидшого припинення війни, окрім як унеможливити для України продовжувати битися. Навіть ті, хто переконаний, що мають відбутися мирні переговори, опиняються перед обличчям рішучості українців не піддаватися жорстокій окупації та вимог Путіна погодитися з розділом території України. За обставин, що склалися, неминуче важко пояснити, коли і як закінчиться ця війна. Будь-яка спроба зробити це була б чистої води вигадкою. Війни — це змагання двох протилежних воль. Військові дії ніколи не йдуть так гладко, як хотілося б. Ця війна вже пройшла через безліч вигинів і поворотів. І їх буде ще більше.
Вибір у зовнішній політиці ніколи не буває простим, і він завжди неоптимальний. Зараз вибір полягає в тому, чи продовжувати підтримувати Україну, яка веде трагічну війну, перемога в якій може вимагати певного часу, або ж залишити її наодинці, з перспективою ще більш трагічного результату, від якого західний альянс, не кажучи вже про саму Україну, може так і не оговтатися. Оскільки західні країни фактично не беруть участі в бойових діях і мають ресурси для підтримки України в її боротьбі, зрештою, такий вибір зробити не так уже й складно.
