Ви колись дивились в очі людям (жінкам чи чоловікам), а там замість звичної порожнечі - щось таке, наче вони прожили сто років і в них зосереджена безкінечна мудрість і усвідомленість? Наче боги, які все бачили, все знають і в яких ще вчитися і вчитися життю?
Ох, це щось космічне.
Серед дешевого пафосу, популізму, байдужості, примітивності, НЕнаповненості нічим, окрім сміття або вітру, який видуває все важливе й цінне - такі люди коштують дорожче золота.
Мені здається, багато з них сьогодні на фронті. Або поховані в землі, українській. Вони вже навряд матимуть потомків, загиблі від ворожої кулі. Або ризикують ніколи не одружитися. Ніколи не народити. Таких мало в будь-якій країні світу, але саме вони перші йдуть в бій зі смертю, з недосконалістю, з несправедливістю, і вважають, що ніхто, крім них.
У них мозок, як у сотні інших разом. І серце, як у тисячі інших разом узятих. Або ж це набагато більші цифри. Але саме вони ризикують і життями, і репутаціями. А залишаться прості, лінійні алгоритми, які чекають закінчення війни.
Ось вони й, за великим рахунком, залишаться живими.
На жаль, не інакше.
