Восени 1964 року в СРСР стався державний переворот, група змовників усунула з поста першого секретаря ЦК КПРС Микиту Хрущова.
Я тоді ходив до четвертого класу середньої школи і мало що знав з цього приводу.
Втім одного дня на уроці української літератури трієчник Вовка Суханський раптом розгорнув читанку на титульній сторінці, де був кольоровий - на всю сторінку- портрет Хрущова, вийняв з пенала гострий циркуль і попроколював обидва ока опальному секретареві.
Наша штатна ябеда Аня одразу зреагувала:
- Євдокіє Кирилівно, а Суханський видряпав очі Микиті Сергійовичу!
Ми, хоч і були малі, але вже знали, що Микита Сергійович - керівник СРСР із ним так поводитися не можна. А тому замовкли в передчутті грому небесного на голову винуватця.
“Микитка кукурузний!” - вигукнув у повній тиші Вовка і якось невпевнено засміявся.
Але на наше здивування Євдокія Кирилівна й бровою не повела на цей вибрик, тільки зневажливо махнула рукою: мовля- пусте.
“Микитки кукурузного більше нема!” - посміливішав Вовка. І з різних кутків класу роздалося кілька голосних смішків.
І... Євдокія Кирилівна якось криво, але наче підбадьорюючи посміхнулася разом з усіма.
Ми були в шоці. Ми зрозуміли, що і Вовка Суханськи, і Євдокія Кирилівна знають щось таке, чого ще не знаємо ми.
Але заціпеніння тривало недовго — клас просто вибухнув злим сміхом.
Не важко зрозуміти, що відбулося потім — майже кожен (окрім кількох відмінниць) дістав циркуль, перо чи гострий олівець і заходився збиткуватися над портретом на титульній сторінці.
Йому домальовували віслючі вуха й роги, гітлерівські вусики й чуба, хтось таврував лоба фашистською свастикою.
Ми відчули, що таке справжня свобода!
Пожвавлення панувало до кінця уроку, а на перемінці екзекутори вихвалювалися одне перед одним своїми здобутками.
І в ході того обміну досвідом виявилося, що портрети Хрущова швидко були протерті до дірок. А тому підживлене адреналіном покоління, якому суджено було жити при комунізмі, почало шукати нових жертв.
У читанці з української літератури їх знайшлося чимало. За лічені хвилини без очей лишилися Леся Українка, Франко, Тичина та інші класики, портретами яких супроводжувалися твори, які вчили гуманізму.
До кінця навчального року вони потім дивилися на нас із сторінок підручника сліпими очницями.
Чи брав участь у вакханалії автор цих рядків?
Память підказує мені, що ні. Але пам’ять — то зрадлива штука.
А тепер постскриптум.. Тих коментаторів, хто знову напише, що проводити аналогії між тими часами і нинішніми неприпустимо, заспокою: я - не про політику.
Я про те, що діти (й тодішні й нинішні) та й більшість народу ніколи не зналися і не знаються на тонкощах подвійної моралі.
Тому, якщо їм сказано: “можна видряпувати очі”, то вони видряпають геть усім, до кого дотягнуться руки.
