Червоний жигуль їде по трасі так, що тошнить навіть ворон на дротах вздовж дороги. Якби можна було їхати повільніше, він би, мабуть, просто їхав назад. На задньому склі на листочках А4 намальоване слово "ДІТИ". Ну, тобто, прям намальоване - кожна буква іншим кольором, кожна на окремому листку. Видно, що той, хто це малював, старався. Цей надпис на трасі в полях десь під Летичевом виглядає одночасно і дуже ясно, і дуже.... незручно, чи що. Коле, як бірка на одязі.
Ми на той надпис медитуєм добрих пів години, поки тягнемося за цим жигулем, бо перед ним їде фура, яка закриває весь огляд, жигуль до неї приліпився, як рідний, обігнати не вийде. Нарешті фура кудись повертає, ми додаєм газу. Коли обходимо жигуль, бачимо, що в машині якась ціла купа людей, а на бокових вікнах теж листочки з словом "ДІТИ".
Найближча заправка десь ще за пів години. Ми встигаємо пройтися, замовити і з'їсти бургери (хороші) посьорбати каву (гидку) коли на парковку заїздить червоний жигуль. Хоча яке заїздить - заходить, і якби міг говорити, то певно сказав би щось типу "Звиняйте, я доповз, куди міг, далі якось самі".
Жигуль ще не встигає зупинитися, як двері відкриваються, і з салону буквально викочуютьс два абсолютно однакові колобки років 4-5. За ними з безнадійним лицем вискакує худий виснажений підліток. Поки одна дитина ловить інших, з машини вигружається ще жінка з малою лялькою на руках. Останнім зі скрипом, причитаннями і іншими спецефектами буквально випадає водій - дідок, десь вдвічі старший за того жигуля. Гупають двері машини. Один з колобків пробує погладити заправочного кота, кіт його цапає за руку. Дитина на руках голосить.
Заправка зразу стає мала і тісна.
Жінка (мама, мабуть) - кличе старшого хлопчика, і починає щось йому пояснювати, нервово гойдаючи дитину. Дід закурює якусь неймовірно смердючу цигарку, аж нам заносить, жінка до нього повертається, вже відкриває рота, але потім просто з дитиною відходить вбік, сідає на бордюр. Хлопчик іде за нею, нам стає чути, про що вони говорять.
- ... попросить кип'ятку? Провір, які там батончики є, чи щось таке сладке, але щоб лише не дуже дорого. В нас мало осталося. Я не помню, що у нас ще з продуктів, картошка точно, і морковка, решту надо провірить. О, може, у них мікроволновка є, і картошку можна розігріть? Спроси, а я за малими присмотрю.
Дитина надривається. Колобки розчаровуються в котах і починають бігати довкола машини в доганялки. Дід докурює, і приходить ближче.
- Альона, оно, наверное, голодное. Покормить надо.
- Дядьку, щас, спитать надо, чи є де молоко розігріть.
- Или папмерс мокрый, надо поменять.
- Міняла час назад в машині, ви ще казали, що воня дуже. О, хорошо, що вспомнила! Вітя, Вітя! (один з колобків піднімає голову) Возьми пакет под сидінням і вибрось його в мусорку. Да не той, под сидінням, а не зверху!
- Альона, надо мивину купить и запарить.
- Дядьку, та отстаньте ви зі своєю мівіною! Є ще із дома їда, нам не хвате тоді на бензін.
- Мама, там була два кулька под сідєнієм, ми обидва вибросили.
- Альона, я без очков не вижу, по чем 95ий?
Дитина кричить.
Я підходжу, сідаю біля жінки на бордюр, питаю "Можна? Я обережно" і забираю дитину. Жінка губиться спочатку, і віддає, але потім починає виправдовуватись:
- Вам мішає? Ми бистро, поєдім, заправимся, і уїдем, я не знаю, може, її укачало, може просто устала, кричить і кричить.
- Все ок, - кажу, - ви підіть в туалет чи по каву, я посиджу.
- Альона, ты с ума сошла? Ты бы ее еще на лавке оставила и ушла! - шипить дід.
Мій супутник підходить до нього, питає щось про машину. Дід відволікається. Альона виснажено опускає голову на руки.
- То всі ваші? - я намагаюся зробити голос максимально нейтральним.
- Та ні, мої отеті два бандіта. (Колобки в цей час знайшли купу піску і риють там окоп)
- А решта.... - я боюся питати, голос в кінці фрази позорно скаче вгору.
Жінка сміється.
- Та ні, ви що, іх родітєлі живі. Просто так вишло, що із нашого района лише ми змогли виїхати, то собирали усім миром. Я забрала, кого могла. В мене просто родствєннікі єсть в Черновцах, я не їду в нєзвєстность. А вдома у мене чоловік остався, бо за хатою ж теж треба глядіть.
- А вдома - це де?
- Біля Херсона. - каже, і якось аж чорніє. - Ми уже третій день в путі, але чоловік каже, що воврємя уїхали, бУхає кожен день все хуже.
- А це ваш батько? Чи свекор?
- Та боже збав! То сусід знизу, ми з ним постоянно лаялися, бо він вєчно курить в комнаті, а нам весь дим в окна іде, діти кашляють, більйо на балконі вивісить невозможно. А оце коли всьо началось, вивіз з гаража свою тарантайку ржаву, дві неділі ремонтірував, поки завелась, а тоді приходе, і каже: "Альона, собирай вещі і дітей, завтра утром виїжджаєм. Попробуєм на Київ поїхати, а там видно буде". - пару секунд мовчить. - Хорошо, що не поїхали.
Поки ми говорим, дитина якось затихає, заспокоюється. Вертається хлопець, в руках в нього повний пакет і дуже розгублене лице.
- Альона, ти не повіриш! Там на касі сказали, що це всьо нам! Я три рази перепитав, я не хотів брать, але вона каже, що тоді просто вибросить. Альона, глянь, тут бургери єсть! І молоко, а там ще для мєлкої його розігріють, і нам ще чай, я щас пойду заберу!
Я віддаю дитину Альоні, встаю.
- Нам вже час. Вам легко доїхати, хай лялька не плаче.
На виїзді з заправки колобки натхненно луплять одне одного якимись ломаками. Дід протирає тряпочкою дзеркало в машини. Альона так і сидить на бордюрі з дитиною на руках.
