Ми йдем вперед. Здалека чути гуки.
Гармати б'ють, і крові всюди вщерть.
Не буде більш терпінь, ні муки!
Вперед! - Там воля або смерть!
Вони тікають. Ми ще не пишемо цього відкрито, але ті з нас хто знаходиться на інших ділянках фронту, вже обривають телефони тих хто на Харківщині питанням «Ну що?!» І товариші кажуть – це не відступ. Це невпорядкована втеча.
Вони тікають. Ви просто візьміть кілометраж пройдений ЗСУ за кілька днів, розділіть на час і порівняйте отримане з середньої швидкістю САУ. Стане очевидно, наші пруть вперед практично не зупиняючись. Ударне угрупування ЗСУ практично не зустрічає опору.
Вони тікають. Хлопці і дівчата хто там, на наші обережні запитання відповідають: «Для такого наступу це – не втрати». Розповідають, як арта поповнює запас снарядів і ракет «Made in USSR» прямо з трофеїв. Як логісти збурено горлають: «Ні, ну ви вщент охреніли? Що я з ними робити буду?! Де мені їх ставити?» Бо хлопці пригнали ще пару трофейних БТРів.
Вони тікають. Над соцмережами стоїть виття колаборантів, які тепер силяться втекти від українського війська. Ті хто «іскарєнял фашизм», себто зрадив Україну і прислужувався окупанту, тепер судомно набивають багажники машин «нажитим важкою працею». І тремтять від кожної автоматної черги на обрії, чекаючи як з кущів вийдуть тактикульні бійці «Азову» або «Айдару» з «Малюками» в обвісі і довгими ножами. А їхні дружини, розмазуючи по пиці косметику зі сльозами, строчать в соцмережах пости про гірку долю тих хто за окупантів «налаживал жизнь і памагал абеспечіть людей єдой і лєкарсьвами – пусть даже палучал за ета зарплату». Бо знають, після Бучі та Бородянки про «налаживалі жизнь» можна розповідати соцмережам. Але не воякам ЗСУ. І навіть не операм СБУ. А ще знають зрадники, що це кінець. В Росії вони не будуть потрібні нікому. Доведено іншими зрадниками, які намагалися виїхати до Росії з ДиРи та Луганди.
Вони тікають. Їхня хвалена десантура раптом відкрила, що купання у фонтанах і п’яні бійки ні фіга не допомагають проти українських механізованих бригад. Вони кидають техніку. Вони кидають боєприпаси. Вони, які «сваіх нє брасают», кидають на дорогах поранених товаришів, не забувши забрати у них рюкзак: «Тєбя укропи накормят, а мнє атсутпать». Вони кидають навіть свята святих – пральні машини і унітази, чесно вкрадені з квартир українців. Тягнуть в рюкзаках дрібноту – золото, гроші, косметику, жіночі панчохи. Все це знаходять наші хлопці у полонених. Вони намагаються перевдягатися в цивільне і втекти на крадених велосипедах (!), але ЗСУ їх ловлять так само. Бо нема чого соватися в Україну, якщо не можеш сказати «Лисиця везе паляницю по Укрзалізниці».
Вони тікають. Ні, я не маю ілюзій. Наступ завершиться. Не можна наступати вічно, а Україна ще не в тому становищі аби гнати окупантів з України як полковник Болбочан більшовиків у березні 1918 р. Рано чи пізно ми зупинимося, і використаємо оперативну паузу на підготовку для нового наступу. Так, я знаю що в наші країні багато проблем і вони не вирішаться завтра. Але...
Ну от просто відчуйте це. Те що відчували січовики гетьмана Сагайдачного коли наступали на Москву. Те що відчували сердюки гетьмана Мазепи, коли погнали геть осоружних чинуш Петра І. Від 1918 р., від походу полковника Болбочана на Схід і Крим українці не бачили такого, аби ми звільняли свою землю а ворог просто панічно тікав. Щось подібне було влітку 2014 р. за президента Порошенка, але є різниця між бандами найманців і кадровою російською армією.
Відчуйте це – і запам’ятайте. І просто насолодіться. Усі проблеми будуть завтра. А сьогодні – радійте. Сильно радійте. Бо ми повертаємо своє.
А вони – тікають.
