Вона широко посміхнулася і невизначено змахнула повною рукою, засліпивши блиском золотих кілець. Кожен був вагою десь ... Загалом, цілий статок для деяких. Але додайте сюди ще пару квартир в центральних районах Харкова, кілька магазинів на великому міському ринку, які вона здавала в оренду, і чудову спортивну іномарку яскраво-червоного кольору. Зараз машина стояла у скромного будинку в передмісті мегаполісу, і кожен перехожий мружив очі від розкішного атрибута цієї дивної родини, який опинився явно не в тому місці. Авто гармонійніше виглядало б біля входу в фешенебельний ресторан, ніж біля коричневих залізних воріт скромного одноповерхового будинку, з акуратними кущами квітів, посаджених господарями біля паркану.
Гостя відсунула від себе чашку вже холодного чаю і ласкаво глянула на дорослого сина, який сидів поруч. 36 років. Неодружений. І кожна чергова "наречена" методично відганялася мамою, як та, якій "щось від тебе потрібно, Артурчик". "Наречені" відправлялися подалі від берега, нічого не отримав, а Артурчик ганяв по центру Харкова на черговий іномарці, своїм презентабельним видом успішного мачо приваблюючи все нових і нових претенденток.
Мама його, колишня чиновниця харківської міськради, в лихі 90-ті зрозуміла, що маючи пасивного і тихого чоловіка, і ще дитину - може і повинна заробляти самостійно. Вона зайняла першу суму грошей і рвонула до Туреччини, за шубами. Продала їх в Харкові, і рвонула знову. У неї виявився талант продавати все і вся, і до даного конкретного моменту Валентина Дмитрівна встигла обзавестися бізнесом, нерухомістю, вивчити сина в Харківській юридичній академії,і захотіти перебратися до Німеччини, на постійне місце проживання.
І тут постало питання: а на кого залишити сина? 36 років. Неодружений. Магазини на великому ринку, дві квартири, машини і старенька мама, про яку повинна буде піклуватися невістка. Це був би ідеальний варіант. Треба знайти дівчину, бажано таку, яка працює, вивчити її з різних сторін, і надати їй честь - спихнути на бідолаху всю свою харківську спадщину. І стареньку маму Валентини Дмитрівни, що вимагає догляду. І дорослого сина. І бажано, щоб з'явилися онуки, яких вона, Валентина Дмитрівна, вже постарається зробити людьми, а не ким попало. Це вона візьме в свої руки, як і звикла.
І тому зараз вона сиділа на скромному подвір'ї будинку, в передмісті Харкова, перед здивованими господарями і їх симпатичною, досить розумною, самостійною дочкою-кар'єристкою. Ті зачаровано слухали про Леніна і потайки розглядали дорогі кільця на товстих пальцях гості.
На обличчях господарів було написане німе запитання на адресу дочки:
"Лєна, хто це ???"
