Насправді, я ж уникаю дивитися його, будь-де. Марафон не дивлюсь, телевізор лише для Ютубу, і там - вибірково, лише те, що хочеться дивитися. В телеграмі щовечірні звернення пропускаю, подумки лаючись.
Вчора вперше послухала його так багато. Навіть не знаю, для чого. Щоб порівняти. Хоча сподівань не було давно. Я вже в тому віці, коли розумієш, що люди не змінюються докорінно, а більшість вже не здивують.
Але я злякалася. Після вибухів, від яких здригалися стіни. Після російських бомбардувальників над своїм будинком. Після побаченого в моєму місті - зруйнованого, спаленого. Після історій про пережите іншими українцями.
Я вчора вкотре з жахом побачила, ЩО стоїть на чолі країни, чия війна за виживання є найбільшою в історії людства з часів другої світової. Це порожнеча. Це щось, куди, як вітер, залітає, з завиванням, якась думка, і без трансформації її в логічні висновки, рішення, дії, вилітає з іншої дірки.
"А-а-а".... - Полетіла кудись, по залу, в світлі спалахів фотокамер...
На фоні страшенної війни, яку мені тут, на кордоні, трошки більше видно, ніж в залі з журналістами, десь під захистом ППО - на цьому фоні наше положення виглядає жахливим. Єдине що заспокоює - що найбільші рейтинги мають ЗСУ. Але наскільки їм це допоможе...
А з ними - і нам, які від них залежать.
