Після хвилі обурення, що її викликали згадки президентом Зеленським і міністром Пристайком (МЗС) про формулу Штайнмаєра, на соцмережах залунали заяви, ніби Зеленський всього лише виконує пункти Мінських угод. Протокол, підписаний 5 серпня 2014 р., справді містить неоднозначні пункти, які ще тоді дали причини горлати «Порошенко здав інтереси України». Проте, зваживши на деталі підписання цього протоколу, доходиш висновку, реальність не така складна як здається – вона набагато складніша.
Варто згадати умови в яких були підписані «Мінські угоди». Після Іловайського бойовища у фронті ЗСУ була величезна дірка довжиною від околиць Маріуполя до околиць Донецька. Закривати її було ну от просто ніким. Підрозділи які командування АТО направляло на передову, до фронту часто не доходили. Терористи безкарно заходили до Волновахи. Єдине, що тоді утримувало Москву від наступу вглиб української території – це нестача сил через втрати, здобуті ними під Іловайськом. Україні терміново було потрібно укласти перемир’я. На щастя – те саме було потрібно Росії також. Деталі я описав в дописі «Політичний клінч у Мінську 14-го» - посилання внизу.
На момент фіналу Іловайського бойовища і уходу ЗСУ з Луганського аеропорту (1 вересня 2014 р.) переговори між Путіним і Порошенком відбулися – 26 серпня. Росія недвозмістовно дала зрозуміти, що її мета – зруйнувати Асоціацію Україна-ЄС. До цього, Путін погодився на створення тристоронньої контактної групи, але жадав аби стороною переговорів виступили ватаги терористів ДНР/ЛНР – Захарченко і Плотницький. Київ – категорично не погоджувався. Але Москва погрозами таки уламала представників ЄС на участь ватагів терористів – без зазначення їхнього статусу. Україна відповіла тим, що її на переговорах представляв Леонід Кучма – пенсіонер.
Ще одна реальність, з якою мусила рахуватися Україна – керівництво ЄС почало приставати на умови Москви. 2 вересня президент Європейської Ради Герман Ван Ромпей у своєму виступі повідомив, що Україна у безвиході. Німецьке видання Spiegel Online з посиланням на неназваного високопосадового генерала НАТО розповіло, що Україна вже програла військовий конфлікт. По-факту Україні пропонували іти з Путіним на будь-які компроміси, аж до найпринизливіших. Запас важелів впливу на Москву Європа вичерпала, а воювати за нас – не збиралася.
Дірка у фронті, виснажена армія, загроза втрати Маріуполя, заяви союзників що «порятунок потопельників – справа рук самих потопельників» - чого в таких умовах могла вимагати від нас Москва? Відповідь – всього чого завгодно. Проте. Порошенко на блеф Москви відповів власним блефом – «Рейдом Помсти» зведених загонів 95-ї і 79-ї бригад. Рейд цей відбувся настільки зухвало, що будь у Москви більше часу – вона обов’язково б зрозуміла що її дурять. Проте потворю – Москва теж була зацікавлена підписати Мінськ. На блеф Росія купилася.
Результат – Україна НЕ відмовилася від Асоціації з ЄС, Україна НЕ визнала терористів ДНР/ЛНР стороною конфлікту, Україна НЕ погодилася вести переговори з терористами – лише з Москвою.
Петро Порошенко в інтерв’ю «Українській правді» сказав, що текст Мінських угод він написав сам разом з канцлером Німеччини Ангелою Меркель. Я на 100% переконаний, що сперечалися вони по кожному пункту і що Меркель наполягала на включенні в угоду нових пунктів. Повторюю, Європа вимагала від нас іти на будь-які компроміси. Павло Клімкін теж каже про це – вимоги провести в ОРДЛО вибори і амністію від Києва вимагала Європа. Звідти й план Штайнмаєра. А Україна була не в тій ситуації аби торгуватися – вона шалено потребувала передишки – будь-якою ціною. Треба було відновити військо. Тому пункт про проведення «Дострокових місцевих виборів в ОРДЛО» Київ справді почав готувати до виконання – вибори були призначенні на грудень 2014 р.
Проте. І Україна, і ЄС вимагали аби вибори пройшли за українським законодавством та за стандартами ОБСЄ. По факту – Москву примушували до формату, неприйнятного для неї як таке. І Москва збурилася. Москва провела в ОРДЛО псевдо-вибори у листопаді 2014 р. і тим сама порушила умови Мінських угод. Партію на той момент було виграно. Мінський протокол був підписаний – і зразу ж заблокований до виконання.
Правда така. Президент Порошенко зіграв в довгу – і виграв час для України. Все подальше – це так званий «Другий Мінськ» підписаний після Дебальцевського бойовища у лютому 2015 р. Але – це вже зовсім інша історія.
І ще одне. Мінський протокол від 5 вересня 2014 р. зразу ж став об’єктом критики з боку противників команди Порошенка. Причина була банальна – вибори до ВР, що відбулися 26 жовтня 2014 р. Всіх їх бісив рейтинг Порошенка, що лишався високим навіть після Іловайська і Мінська. Всі вони поставили власні інтереси над інтересами держави. Іронія історії – найбільш активні тодішні противники Порошенка наразі до ВР не потрапили.
