Гетьман Богдан Хмельницький (а також його писарі, канцеляристи та найближче оточення) протягом 1649 – 1657 років уявляли «Україну» як окрему від Речі Посполитої «землю» у якої був «рубіж», який потрібно було «оберігати» від різних ворожих сил.
«Неприятелями України» (в окремі періоди — союзниками) у цей час були «ляхи», «татарове», «мультяни», «волохи», «венгри», «московити» тощо. Вони постійно «нівечили», «пустошили», «розоряли», «воювали», «висікали», «зносили», іншими словами «нападали» на те, що у канцелярії Війська Запорозького називали «Україною» й «Українними городами».
Власне, вищі урядовці Війська Запорозького ще від 1648 року поступово вибудовували синонімічний ряд політичних назв для території, де встановилася їхня влада.
Як можна зрозуміти з логіки вживання відповідних термінів гетьманом, полковниками, сотниками і канцеляристами Війська Запорозького: по-перше, під «Україною» вони розуміли не так географічне, як територіально-політичне утворення, адже вона «вся повстала» і її треба було «оберігати»; по-друге, «Україна» в їхніх означеннях чітко почала відокремлюватися від «Польщі» — була «своєю» та «нашою»; по-третє, «Україна» почала виступати синонімічним відповідником «Русі» , пізніше – «Малої Русі («Малої Росії»))»; по-четверте, володіння Війська Запорозького «в Україні» та «в Русі» поділялися на окремі «землі» — «Київщизну» (суфікс «изн» визначав збірну назву регіону, місцевості), «Уманщизну», «Черніговщизну», «Ніженщизну», «Сіверщизну» тощо, при цьому у певних випадках «Україна» вживалася в одному семантичному ряду з цими «землями». «Україна» також була «руською», що, вочевидь, засвідчувало проживання на її території «руського народу» («православного народу»), а також те, що тут колись давно правили «княжата Руські».
З огляду на це, гетьман заявляв, що Військо Запорозьке «визволило Україну», яку потім прийшлося «захищати» слово «Україна» стало назвою нашої держави вже з 1640-х — 1650-х років.
Над проблемою термінологічного розуміння назви "Україна" задумувалося не одне покоління дослідників.
Спочатку про цю тему, хоч і побіжно, почали згадувати у своїх фундаментальних працях визначні українські історики та мовознавці. Зокрема, цього питання торкнувся у "Вступних замітках" на початку І тому своєї монументальної праці "Історія України-Руси" професор Михайло Грушевський, стверджуючи:
"Стара ся назва, уживана в староруських часах в загальнім значінню погранича, а в 16 в. Спеціалізована в приложенню до середнього Поднїпровя, що з кінцем 15 в. Стає таким небезпечним [……] набирає особливого значіння з 17 в., коли та східня Україна стає центром і представницею нового українського житя […..]
Літературне відродженнє 19 в. Прийняло се імя для означення свого національного житя. В міру того як зростала свідомість тяглости і безпреривности етнографічно-національного українського житя, се українське імя розширяло ся на всю історію українського народу. […..] останніми часами все в ширше уживаннє і в українській і в иньших літературах входить просте імя "Україна", "український", витісняючи иньші назви..."
Видатний український історик та лінгвіст Агагантел Кримський у першому томі "Української граматики" написав про назву "Україна" таке:
"Бачимо звідси, що Україною попереду звалася не вся малоруська земля, а самі-но пограничні краї, котрі були близчі до половців, а потім до татар – ті краї, де потім була Козаччина. Як настала ж Козаччина, то терріторія "України" значно поширшала – і з правого, і з лївого боку Дніпра."
Згодом почали писати окремі дослідження на цю тему. Так, у Відні 1916 року вийшла друком праця Богдана Барвінського "Звідки пішло імя Україна" де докладно розбиралася історія та етимологія назви "Україна", її вживання та походження.
Чимало уваги приділив цій темі Лонгин Цегельський у своїй брошурі "Звідки взяли ся і що значать назви "Русь" і "Україна"". Дане дослідження було видане 1907 року у Львові та перевидане через десять років у Вінніпезі "Українською видавничою спілкою в Канаді".
Версія щодо первісного вживання слова "Україна" у значенні "пограниччя" була основною. Її підтримували такі вчені як Володимир Охримович, Іван Огієнко, Ярослав Рудницький, Євген Онацький, Зенон Кузеля, Дмитро Дорошенко.
Іншу версію висловив видатний український географ Степан Рудницький в своїх працях "Україна. Земля й народ" (Відень, 1916) і "Основи землезнання України" (Прага, 1923 р).
На його думку, "Україна" - це межова земля Європи, кордон між Європою та Азією. Прихильниками цієї версії були його учні Мирон Дольницький та Володимир Кубійович.
Це трактування різко розкритикував український історик Ярослав Рудницький у своїй праці "Слово й назва Україна" (Winnipeg, Man. 1951), назвавши його "ще однією псевдологією " та "народною етимологією, що насправді прогомоніла майже безслідно". Дійсно, пояснення Степана Рудницького широкого поширення так і не набуло. Чого, проте, ніяк не можна сказати про третю версію.
Основоположником третьої версії слід вважати Сергія Шелухина – професора карного права. Ще в 1921 році , у Відні, вийшла друком його невеличка брошура "Назва Україна (з картами)".
У ній Шелухин стверджував, що "...назва терріторії Україною не менш стародавня, як назва Руссю. Слово Україна місцевого простонародного походження і в своїй появі звязане з терріторією..."
На думку Шелухина, "Слово "україна" — се спеціальне поняття про шматок землі, який одрізано (вкраяно, украяно) з цілого і який після сього сам стає окремим цілим і має самостійне значення..."
1936 року у Празі вийшла друком ще одна його книга на цю ж тему "Україна – назва нашої землі з найдавніших часів". У ній Шелухин вже писав, що назва "Україна" давніша за назву "Русь", що це "імя рідне словянське, утворене собі народом для означення себе й своєї території, свободи, незалежности, боротьби проти поработителів і ворогів народної свободи".
Незважаючи на певний непрофесіоналізм і очевидну заангажованість, Шелухину вдалося зібрати та проаналізувати величезну кількість матеріалів, а висновки, викладені в даній праці, однозначно варті уваги. Тож не дивно, що версія, висловлена та активно пропагована Сергієм Шелухиним, набула поширення та продовжує існувати.
Частково думку Шелухіна поділяв український мовознавець Пантелеймон Ковалів, щоправда, відкидаючи пояснення Шелухіна, який первісне значення слова "україна" розумів як землю "вкраяну в своє посідання і свобідне володіння організованою силою мечем і шаблею".
"Таке фантастичне пояснення – пише Ковалів – […..] не має над собою ніякого наукового грунту, але "краяння землі", "вкраяна земля" в розумінні – розділювання землі на окремі шматки, таке пояснення ґрунтується не тільки на фактах минулого, але й на живих фактах сучасної дійсности." Трактування Коваліва згодом підтримали В. Скляренко та Г. Півторак.
У 1948 році український архітектор та мистецтвознавець Володимир Січинський видав 1948 року в німецькому місті Аусбурзі книгу "Назви України" - невеличку брошурку, у якій коротко описав походження та історію вживання назв "Роксоланія", "Русь", "Малоросія" та "Україна". У розділі, присвяченому Україні, він фактично підтримує Шелухіна, пишучи:
"УКРАЇНА, як назва географічна і збірно національна, в протилежність до назви "Русь" була завжди чисто-народньою, глибко-інтимною і соборною. Ця назва містить в собі поняття про окрему географічну одиницю, окрему землю, з якою органічно звязане історичне життя народу."
Проте примітна ця книга не цим. Окрім даного пояснення та аналізу згадок назви Україна протягом століть Січинський зіставив назву "Україна" з назвою західнослов'янського племені украни, що мешкало навколо річки Укер і було остаточно асимільоване у ХІІ-ХІІІ столітті та висунув припущення про спорідненість цих назв.
Згодом гіпотеза Січинського стала підґрунтям для численних міфів про древніх укрів як найдавніше старослов'янське плем'я, предків українців, касту жерців, людей з надзвичайно розвиненою власною біоенергетикою, тощо.
Під кінець 40-их – на початку 50-их років з цього приводу спалахнула доволі жвава дискусія з приводу первісного значення слова "Україна". Її причиною стала стаття, написана Володимиром Січинським та Ярославом Рудницьким та опублікована у І томі "Енциклопедії українознавства". Стаття називалася "Назва території і народу" і у пункті про назву "Україна" там були такі слова.
"Назва Україна, — єдина тепер назва території, заселеної українським народом, — слов'янського походження й означала первісно "пограниччя", "окраїну", "пограничну країну" (індоевропейський корінь найімовірніший *(s)krei- "відокремлювати, різати")..."
"...Назва України й українців належить генетично (тобто щодо свого виникнення) до того самого типу географічно-етнічних назв, що, напр., назва балтійського племени ґаліндів (= "пограничників", пор. Литовське galas — кінець, край, межа) чи германських маркоманнів (= "люди з пограниччя", пор. Нім. Mark — кордон, прикордоння).
В такому значенні ця назва засвідчена посередньо в чужій іранській формі з VI — VII ст. Назвою анти ("пограничне плем'я, краяни"), що з історичних, географічних, ономастично-філолоґічних і інших міркувань тотожна з назвою українців — останнім, крайнім плем'ям тогочасної слов'янщини на південному Сході від сторони іранців.
Від відповідного слова загального значення назва ця відрізняєтся наголосом на наростку (Україна). Накореневий наголос, нерідкий ще в першій половині XIX ст. (напр., у Шевченка зустрічаються обидва наголоси), тепер у власній назві вийшов з ужитку...."
Це викликало незадоволення у Миколи Гайдука та Миколи Андрусяка. Останні були прибічниками Сергія Шелухина та стверджували, що первісне значення слова Україна – "країна", "земля", а не пограниччя.
Своєрідним підсумком цієї дискусії стало видання у 1951 році книги Ярослава Рудницького "Слово і назва Україна". На його думку, назва Україна "... походженням в'яжеться з словом "україна", що первісно визначало "крайну межівну землю", а згодом через перехідне значіння "меншої просторової одиниці, частини цілості" розвинулося в сучасне основне значення "земля, край, держава".
Ще він вважав, що "...назва анти - це іранський переклад слов'янського "граничні люди, пограничне плем'я" чи (вживаючи первісної термінології [....] – "україняни, українники")...".
З сучасних українських істориків, що досліджували дану тему, слід відмітити Кирила Галушка, який провів та цілу низку лекцій про походження слова "Україна".
Торкалася питання походження і значення назви "Україна" доктор історичних наук Наталя Михайлівна Яковенко у своїй чудовій праці "Вибір імені versus вибір шляху. (Назви української території між кінцем 16 – кінцем 17 ст.)"
Також цим питанням спорадично займалися Тарас Чухліб, Ярослав Грицак, Григорій Півторак та Андрій Плахонін. Слід сказати, що підходи та точки зору даних дослідників різняться між собою, інколи навіть кардинально.
Андрій Плахонін та Кирило Галушко вважають що первісним значенням України було прикордоння і що спочатку Україна, власне, була окраїною сучасної України, а вже згодом, коли сенси змінилися, стала самодостатнім феноменом. Подібної думки і Тарас Чухліб.
З точки зору Ярослава Грицака, "...слово Україна могло означати і країну і окраїну", а мовознавець Півторак вважає, що первісним значенням слова Україна було земля, країна.
Не може дати однозначної відповіді Наталя Яковенко, пишучи у своїй праці, що питання України "залишається найбільшою загадкою для історика".
Зараз питання походження назви Україна активно підіймає російська історична пропаганда, ціль якої дискредитувати Україну та все українське. Теза про Україну – окраїну Росії є одним із багатьох наративів, які вона активно просуває у своєму інформаційному полі.
