Цей текст може у багатьох викликати несприйняття. Мовляв, відбілюю вбивць і садистів. Але мені здається, що саме сьогодні, треба зрозуміти, що в своїх оцінках ми іноді так і не можемо вийти з шовіністичної історичної парадигми, нав'язаної нам колишньою імперією.
------------------------------------
У свіжому інтерв’ю для ЗМІ начальник Національної поліції Київської області Андрій Нєбитов, розповідаючи, що в населених пунктах Київщини вже знайдено 1288 загиблих від руки окупантів мирних громадян і серед них 38 дітей, не оминув увагою і питання етнічної приналежності вбивць: «Якщо говорити про національність, то на першому місці (за жорстокістю- авт.) буряти, на другому чеченці-кадировці, а потім росіяни-слов'яни».
«Буряти — гірші за росіян», - можна прочитати у соцмережах. «Росіяни в окупованих українських містах лише п’ють та мародерствують, а буряти катують і вбивають, отримуючи з цього задоволення».
Слово «буряти» стало для нас мемом війни, синонімом варварства і звірств. Не росіяни, а саме буряти. Як народ.
«Токсична Бурятія. Бійтеся і жахайтеся, бо ще не всі прокляття дійшли до вас, - пише одна дуже відома блогерка, письменниця і громадська діячка.- Кожна жінка з України прокляла увесь ваш той род бурятський. Буряти не боролися за свободу і незалежність, просто продалися за гроші московщині... Ось ми боремося за свободу, а ви прийшли вбивати нас...”»
Біль і розпач як реакція на звірства - зрозумілі. Але замислимося, чи є ті вбивці з монгольськими очима дійсно бурятським народом? Чи справді, їх пращури, дикі “діти тайги й тундри” добровільно продалися у холопство московитам за миску господської юшки?
Офіційна російська історія з цим згодна. У бурятських школах місцевих діточок вчать, що бурятський народ свого часу, рятуючись від “поганих монголів” упав до ніг московського царя з благаннями взяти їх, нещасних під монарше крило. І шляхетні московити навчили їх грамоти, долучили до “великої російської культури” й благ цивілізації.
Але хіба не те саме пишуть у російських підручниках історії про українців?
Справжня історія Бурятії існує. Сибірознавці — російські, німецькі, нарешті, бурятські по крихтах збирали факти для своїх досліджень. У часи російської імперії, а потім у перші роки радянської влади і, згодом, у роки горбачовської перебудови було видано десятки наукових розвідок, які засвідчили: буряти не були слухняними холопами росії, вони були жертвами окупації, терору й справжнього геноциду.
Понад сто років - з 1620 по 1728-й тривали московитсько-бурятські війни, в яких росіяни зазнали безліч поразок, але й винищили сотні тисяч бурятів. І потім, уже, коли народ був поневолений і силоміць приєднаний до імперії, боротьба не припинялася — імперські колонії в Прибайкаллі стрясали бунти, повстання й тривала партизанська війна. Сучасні бурятські історики з числа тих, хто не боїться путінської репресивної машини, свідчать про 200-250 років запеклої визвольної війни.
За часів Хрущова й Брежнєва їхні історичні розвідки були вилучені з обігу і заховані за сімома печатками архівів, а під час правління путіна інформаційний простір від “шкідливого викривлення історії” був зачищений остаточно. Але, за бажання, в інтернеті можна знайти праці чесних бурятських дослідників, які руйнують російські наративи про мирне й за згоди усіх окупованих народів розширення території імперії.
У 2012 році , в Улан-Уде сміливці наважилися видати монографію бурятського історика, доктора наук Володимира Хамутаєва “Присоединение Бурятии к России: история, право, политика.” Рецензентами її виступили інші бурятські вчені — доктор історичних наук Чимиртоджиєв, доктори філософії Урбанаєва і Дугаров... Ця праця — як волання вопіющего в пустелі, можливо, останній зойк зникаючої бурятської інтелігенції, сумна історія про те, як жорстоко й послідовно знищувалася нація.
Отже, коротко пробіжимося її сторінками.
УРОКИ БРАТСЬКОЇ ЛЮБОВІ
Буряти не були ані варварами, ані дикунами. Це — давній народ, який має спільне етнічне коріння з монголами. Існує багато версій виникнення його історичної самоназви - “буряти.”
Але символічною є одна деталь: перші росіяни, які зіткнулися з бурятами, за своєю звичкою — “ковтати” незнайомі голосні звуки, скоротили назву до звичного: “брати”.
Жителів великих улусів називали “великими братами”, а землю, яку пізніше загарбали - “брацкой зємліцей”. Так воно в літописах і офіційному листуванні й побутувало.
І далеко не всі росіяни знають, що місто Братськ і відома свого часу по всьому СРСР Братська ГЕС мали б називатися “бурятськими”, бо збудовані на місцях пограбованих і спалених улусів корінного населення Прибайкалля.
...Хіба не жорстокий жарт історії ? І, хто зна, може саме з нього беруть початок симптоми “братської любові” московитів до інших, поневолених чи приречених ними на поневолення народів? “Любові”, яку ми відчули на власній шкурі...
На час першої зустрічі з росіянами у 1620 році буряти мали розвинуте суспільство і ефективну економіку. Ще з часів імперії хунну навчилися виплавляти залізо і були знаними майстрами по металу — славилися своїми бойовими сокирами, кольчугами, шаблями, виготовляли залізний посуд і вигадливо інкрустовану кінську збрую.
Їх фішкою було скотарство, в якому, як писав один з дослідників, вони досягли “найвищого розвитку, про що свідчать виведені бурятами особливі породи худоби”. Цікава деталь — етнограф і мандрівник Йоган Георг Гмелін писав, що бурятські бики були великими й сильними, так що майже не поступалися українським (!)
Мали буряти й розвинене землеробство, з технологіями, запозиченими у китайців. Вирощували ячмінь, просо, гречку, пшеницю. Причому, як писав історик і економіст М. Н. Богданов, середній бурятський хлібороб мав худоби більше, ніж росіяни, які спеціалізувалися на тваринництві.
Юрти на відміну від інших монгольських народів буряти робили не з повсті, а з дубових колод — це були стаціонарні восьмикутні зруби.
Як писав у листі до столиці один з казачих отаманів — “ у братів лисиць, соболів і бобрів сила-силенна, а білизна й шовки - з самої Бухари. А ще у них коней, корів, овець і верблюдів не злічити”.
Та й опальний український гетьман Дем’ян Многогрішний, засланий у Сибір царем, спокушав у листах 1689 року багатствами бурятів: “У Китай вони їздять постійно”, привозячи звідти “золото, срібло, оксамит і шовк та дзеркала”.
Тож буряти не були дикунами. Дикуни прийшли до них із теренів Московії.
У ті часи безкраїми просторами Сибіру вешталися різношерсті “банди” (це вираз Хамутаєва) висланих у Сибір казаків, різноплемінних втікачів від “царської милості”, колишніх каторжан, нечистих на руку промисловиків, підручних царських воєвод та інших “романтиков с большой дороги”. Багато лиха вони завдали малим народам континенту. Але саме їх монархія минулих і нинішніх років прославляє як героїчних “освоювачів Сибіру”.
РОСІЯНИ: ХИЖАКИ Й ВАРНАКИ
Російський етнограф Афанасій Щапов у своєму передсмертному зізнанні описав російське населення Сибіру як “хижацьке й варнацьке”. Інший російський дослідник - І. Г. Прижков уточнював: “російське населення жило без усякої релігії, а священники були невігласами і п’яницями”.
“Історія засвідчила, пише В. Хамутаєв, що російські правителі виховували в народу не моральні устої, а ниці, злодійські навички - як вбити і грабувати “ворога”.
Коли на початку 17 століття легенди про бурятські багатства досягли російських вух, усі ці незліченні орди посунули на Прибайкалля. До загарбників доєдналися й селяни, переселені до Сибіру з центральної росії. Вони вели відстале сільське господарство, випалюючи ліси й розорюючи згарища, з тим, щоб, виснаживши грунт, пересуватися далі й палити ліси знову. Родючі лани бурятів, які вже навчилися підживлювати ріллю послідом коней і корів, були для них ласим шматком.
Вже з 1620 року, з височайшего позволєнія Москви почалися перші набіги на бурятську територію казачих банд. Ці спроби були відбиті досить обороноздатною армією місцевих феодалів. Утім це не зупинило загарбників, їх ставало все більше - найманці стягувалися з усіх острогів Сибіру, а згодом до них доєдналися ще й кількатисячні загони стрільців -регулярної армії московських царів.
“Брати” для всіх колонізаторів - казаків, воєвод, промисловиків, поселенців, каторжан і розбійників були центральним об’єктом і засобом нажитися їх землями, їх природними багатствами — хутром, худобою і нарешті “дівками”, - писав російський професор Ф. Г. Виноградов у 1927 році.- Бурятія розглядалася як область де можна й потрібно наживатися, а тому денно й нощно тривали грабунки. Жоден воєвода, жоден губернатор не йшов звідти з порожніми кишенями... Сибір став простором дикунського свавілля”.
Раніше німецький дослідник Сибіру Йоган Ебергард Фішер підкреслював, що “служилиє люди різніх гатунків часто влаштовували криваві побоїща між собою за право грабувати братських, і своїм насиллям змушували бурятів братися за зброю”.
“Ясак з братов во всі роки йняли винятково шаблею й кров’ю”, описував нрави російських “покорителів” радянський історик Ф.А. Кудрявцев у 1930-40 роки. Він і його колега Г. Н. Румянцев, навели десятків записів свідків про факти звірств казаків над бурятськими жінками й дітьми. “Не гріх полегшити душу свою на нехристях поганих” - переповідають вони заповідь семейських козаків 18 ст. в Бурятії.
ЖІНОК І ДІТЕЙ РУБАЛИ “НА ПЕНЬ”
Російських селян змушували збирати збіжжя на бурятських полях для воєвод і отаманів, залишаючи сім’ї корінних жителів помирати з голоду. А коли буряти повставали проти цього, над ними чинили нелюдську розправу, “рубали в пень (тобто розрублювали тіла на частини — пояснює Хамутаєв) і жінок, і дітей, які біля грудей (немовлят)” - цим вихвалялися один перед одним ватажки сибірських казаків
“Приводом для численних повстань 1650 років послужили, зокрема, звірства Івана Похабова і його диких казачат, - пише Хамутаєв. - Похабов був управляючим двох острогів - Братського і Балаганського. Посіпаки Похабова убивали людей, забирали майно й худобу, а бурятських жінок продавали у рабство. Похабов був лідером з продажу полонених бурятів. Разом з іншими отаманами він був справжнім работорговцем, і це - у 17 столітті! Доля полонених буряток була ще страшнішою за долю чоловіків, бо казаки вирізнялися “особливо дикунським блудом”.
“Переможеного не вбивають!”- це правило було закладене у свідомість бурятського воїна, і воно зіграло з народом злий жарт, коли відпущені під чесне слово московити, оговтавшись збиралися із силами й з новою жорстокістю ішли вбивати жінок і дітей.
Натомість росіяни жодного милосердя до полонених бурятів не виявляли.
Ось що писалося в дослідженні, назва якого говорить сама за себе: “Пісня бурят, розіп’ятих в Іркутську. Нотатки ВСОРГО. Іркутськ, 1890 р.”: “Зазвичай полонених не вбивають, але годують, більш-менш по-людськи утримують і повертають противнику. Російські ж казаки були вільні від будь-яких норм моралі: змагаючись за пограбування інородців, вони насамперед полонених гвалтували, а потім вбивали, часто-густо застосовуючи дикунські екзекуції, наприклад вирізаючи ножами шматки м’яса з їхніх тіл”.
То хто ж тут був варваром?
У 1640 році, пишуть джерела того часу, загони Василія Власьєва зненацька напали на улус бурятського князя, бурятів убили, а захоплених буряток “старих і молодих і немовлят, які біля грудей” побили з піщалей (тобто розстріляли з рушниць-піщалей).
Навіть царя Петра Першого, знаного своєю звичкою особисто рубати голови тим, хто його зрадив, і того, вразили звірства, які чинили росіяни над бурятами: “Після безчинства повбивали всіх (бурятів-ред) у Селингінському, Удинському Іллінському й Кабанському острогах, тіла їх кинули у Селенгу у ріку, а жінок і дітей розділили й продали” , зазначалося в підписаному ним указі, й зауважувалося, що ці звірства штовхають бурятів на союз з ворожими росії монголами й Китаєм.
Один з лідерів бурятського національно-визвольного руху 20-го століття, перекладач, засновник сучасного бурятського алфавіта, автор багатьох робіт з історії Бурятії Елбек- Доржи Ринчино писав що “у сибірського росіянина немає іншого ставлення до бурятів окрім як до інородців, “тварі бездушной”.
Метою просування росіян у Сибір, пише у своїй розвідці історик Кудрявцев, було не принесення цивілізації, а хижацьке захоплення “землиці і народів”. Це були колоніальні війни. Буряти були вигнані з родючих земель, з теренів, де жили й поховані їх пращури, а тоді й депортовані в тундру й тайгу, чужі для них природні ареали.
На своїй рідній землі вони були визнані “інородцями”.
Доктор історичних наук Б. Р. Зориктуєв у своїх роботах першим назвав ці дії “геноцидом бурятського народу”.
НІЧИМ НЕ КРАЩІ ЗА ГІТЛЕРА
Буряти воювали за свою землю, гинули але не здавалися. В місцевому епосі лишився спогад про мужнього князя Чупчугуя, який чинив запеклий опір загарбниками, а оточений московитами, відмовився здаватися зі словами: “А чи не знаєте ви, хто такий Чупчугуй? Живим я вам у руки не здамся”, і був живцем спалений казаками з усією сім’єю і підданими в юрті.
Сили, які протистояли у цій сторічній війні, були надто нерівними. Бурятська еліта, а слідом за нею і всі, хто міг тримати в руках шаблю, були винищені. “Братська” любов росіян завершилася тим, чим завершується завжди.
Лише у 1917 році на короткий час здалося, що засяяв промінчик надії. 25 квітня під головуванням Е. Д. Ринчино зї’зд у Читі спробував хоч частково відновити справедливість, схваливши проєкт бурят-монгольської автономії.
На жаль, цей промінчик швидко згас. Російське населення знову поклало око на бурятські землі. Дезертири з фронту своєрідно сприйняли заклик більшовиків “Землю - селянам” і взялися жорстоко відбирати її в бурятів та масово уганяти у братського народу худобу.
Бурнацком (Бурятський національний комітет) тоді в ухвалених документах дав неперевершену характеристику “братським” відносинам: “Чим поступливішими були буряти до росіян щодо землі, тим непримиреннішими й непоступливішими стають вимоги росіян”. І це нам знайомо, правда ж?
Росіяни привселюдно заявляли, що “з часом вони зовсім покінчать з бурятами”. А коли корінне населення для захисту земель від чужих зазіхань створило “бурятські національні підрозділи “Улан-Сагда”, то більшовики охарактеризували їх як “поліцейські каральні загони” (А.В. Сушко “Про особливості бурятсько-російських конфліктів у роки революції і громадянської війни”). Останню спробу набуття самостійності було швидко придушено.
Розв’язка наступила у 1954 році. Саме тоді всі злочини росіян щодо бурятського народу були поховані під грифом секретно, більшість наукових розвідок, де доводився факт геноциду, знищено, а згаданих радянських істориків - авторів цих робіт змусили відректися від своїх поглядів.
Відтоді по підручниках історії бурятських школярів вчать, що ніякого геноциду ніхто не чинив, а буряти самі попрохалися до складу росії. Та великодушно погодилася й принесла корінному народові Прибайкалля багато радості й щастя.
В. Хамутаєв натомість називаєтаку політику росії “расизмом”. “Усі російські царі, пише він, нічим не кращі за Гітлера, бо об’єднані однією рисою — генетичною неспроможністю вирішувати проблеми інтенсифікації господарства своєї країни, а тому намагалися об’єднати народ проти так званих “інородців”, заохочуючи його відбиранням чужого майна, захопленням територій, підкоренням чужих сіл і міст”.
Згаданий уже Е. Д. Ринчино свого часу писав прямим текстом: “Джерела категорично засвідчують, що не може бути й мови про добровільне приєднання і “розселення (тобто виселення у непридатні для ведення господарства землі - ред.) бурятів. Буряти зазнали поразки й були окуповані росією.” Немає жодного документа який би підтвердив таку добровільність, погоджується з ним Хамутаєв. І додає: Як немає жодного свідчення про добровільне приєднання до росії інших народів Сибіру.
РУСИЗМ-РАСИЗМ ВІД ПУТІНА
У часи Брежнєва придумали, як поховати національну свідомість народів, колонізованих росією. Було проголошено утворення “нової історичної общності — радянський народ”, в якому має бути відсутнім поділ людей за національністю. У багатьох автономіях РСФСР цьому курсу чинили опір, і “лише керівництво Бурятії прозвітувало про повне переведення шкіл з бурятської мови на російську”, з гіркотою констатує Хамутаєв. Бурятська мова фактично опинилася поза освітою, поза законом.
Позиція керівників Бурятської автономії буде зрозумілою, якщо знати, що за короткий час, як зазначає дослідник, “представники титульного етносу були остаточно витиснені з виконавчих органів державної влади республіки”.
Усе це після 2000 року, уже в період правління путіна, дало привід росіянину В. А Тишкову, автору книги “Реквієм за етносом”, урочисто проголосити, що бурятська нація фатально приречена і сьогодні бурятів слід називати “громадянською російською нацією”.
“Ця ідея була класично втілена в неоімперских зусиллях з деетнізації держави й перетворення суверенних республік у складі федерації в безправну територіальну провінцію унітарної держави”, підсумовує Хамутаєв у своєму дослідженні 2012 року.
“Росія Путіна, пише він, повернулася в епоху Миколи ІІ і жере сама себе”. Історик не бачить майбутнього у “путінського русизму-расизму”...
У 2018 році Бурятію було підпорядковано адміністрації Далекосхідного федерального округу і наразі вона хоч і має свого президента, але фактично призначуваного безпосередньо Путіним.
* * *
...Я не знаю, що сталося з авторами цього дослідження, чесними бурятськими істориками, активістами Конгресу бурятського народу. Чи на волі вони? Чи ще живі? Знаю, що справи з бурятською ідентичністю кепські.
Пам’ятаю, що десь після 2014 року в росії набув розголосу відкритий лист (а по-суті публічний донос) однієї дівчини з Бурятії, яка “настучала” на своїх батьків -”націоналістів”, бо вони, бачте, “змушували” її спілкуватися вдома бурятською мовою. “Мені соромно за них, писала дівчинка у листі. Я не хочу, щоб з мене робили бурятку, я — росіянка!”...
Ті, хто прийшов вбивати українців на українську землю, скоріш за все, не відчувають себе бурятами. А ким? Не помилюся, якщо скажу — вони бачать себе воїнством путіна. Це ті, кого в Османській імперії називали яничарами, а Чингіз Айтматов у своєму романі “Бураний полустанок” - манкуртами. У них від бурятів лишився хіба що отой розріз очей, натомість у грудях - кам’яне серце людини без роду і племені, слухняного раба імперії.
Чи може етнос, стосовно якого протягом кількох сотень років творився справжній геноцид, викликати нашу ненависть тільки через те, що на згарищах його улусів імперія народила манкуртів?
Чи маємо ми ненавидіти чеченців як етнос тільки за те, що москва народила і виховала в його середовищі Кадирова? Чи винні тувинці, так само свого часу загарбані, пограбовані й майже знищені росією, в тому, що кров їх спільних пращурів тече у мертвих венах Шойгу? Хіба винна Україна, що уродженець її теренів і людина з українським прізвищем обстрілює з літака ракетами місто, де живе його мати? І чи не лютує в школах, окупованих росією українських земель чорне “побєдобєсіє”, скероване на те, щоб виростити покоління нових “токсичних бурятів”, тільки зовні схожих на нас? Російська імперія діяла так завжди.
І ще одне. Під Селенгінськом, поблизу Байкала є місце, яке називають Паддю Убієнних. У ті часи, про які йдеться, сибірські казаки влаштували тут криваву бійню, позбавивши життя тисячу повсталих бурятів А керував каральною операцією згаданий уже колишній гетьман українського Лівобережжя Дем’ян Ігнатович, більше відомий як Дем’ян Многогрішний. Відправлений царатом у заслання, він відпрацьовував прощення вірною службою росії. Славився колишній гетьман своєю винятковою жорстокістю, і цю свою жорстокість випробував на вільнолюбних бурятах.
Сучасні українські історики намагаються виправдати Ігнатовича, мовляв, якби він не убивав, то убили б його. А перейти на бік повсталих ніяк не міг, бо був, мовляв, православним, а ті - “інородцями”. Бурятам же було байдуже, хто перед ними — українець чи московит, вони захищали свою волю.
Посилаючи прокляття на “весь рід бурятський”, не забудьмо й про це.
Імідж українців у цій ситуації рятує хіба те, що Многогрішний був ставлеником Москви і завжди виявляв до неї лояльність, а вислали його до Сибіру через доноси старшини, яку допік, даючи волю рукам. Та й заплатив за смерті селенгінських бурятів сповна — у боях з ними загинув його син Петро. А сам він, згорьований втратою, подався ченцем у монастир, де й помер у безвісті.
