Трапилося це у останній день другого тисячоліття нашої ери, а саме 31 грудня 1999 року. Фігачили ми тоді з моїми театральними побратимами у палаці «Україна» по три новорічні вистави на день. Пребравшись у бременських музик, воювали на боці світлих сил, рятуючи від підступних інопланетян якийсь там комп»ютер, що мав запалити новорічну ялинку. Діти разом із своїми підбуханими батьками в цю хуйню свято вірили, щоразу аплодуючи нам невпинно.
А артисти, треба зауважити, були як на підбор – заслужені, народні. Навіть імена їхні страшно вимовляти, бо всі - митці національного масштабу.
І якщо ми тягли на собі усю драматургію дійства, то представники шоу-бізнесу мали полегшений графік. Вийшли з окремим номером чи піснею, п»ять хвилин і вуаля – вільні до наступної вистави.
І треба ж такому статися, що в день перед самим Міленіумом Київ завалило снігом по дахи автівок. А це ж для артистів золотий час – пік корпоративного чосу по державних інституціях.
Тож і не дивно, що на третій виставі до нашої гримерки вривається головний режисер свята Борис Георгійович Шарварко з криком: «Аврал! Бігом готуйте заміну! Павлік не прийшов!»
На той час бойовий підрозділ «Бременські музики» вже набув слави безвідмовної затички у різних форсмажорних ситуаціях. Позавчора, перебрашись у козацькі костюми, ми вже заміняли квартет «Гетьман», який паралельно виступав на президентському прийомі у Кучми. Глядачі в залі, либонь, трошки охуївав від того, що обличчя пацанів на сцені геть не співпадають по образу і подобію з тими писками, що поставали на великих плазмових панелях де паралельно із сценічним виступом транслювали живописний кліп, знятий на Хортиці. Але кого їбуть ті глядачі, коли звукова партитура вистави та відеоряд заздалегідь змонтовані і йдуть нон стоп, щоб не трапилося. Шоу маст гоу он.
- Мухарський, ти самий худой, - вказав на мене Шарварко пальцем. - Одєвай бігом костюм Павліка».
- Но я жє блондін, Боріс Гєоргієвіч, а он – брюнет.
- Ето поправімо! Сєйчас грімьори свєрстают тєбє на голову парік. Будєшь бєгать по заднєму пандусу. Только впєрьод нє виході. Я пущу на авансцєну цірк, он тєбя пєрєкроєт.
- А как жє «Брємєнскіє музиканти», коториє виходять сразу послє Павліка?
- Обойдьомся бєз пєтушка…ілі кого ти там іграєшь. Вмєсто нєго рєплікі будєт подавать…осьол… - вказав пальцем на Народного Артиста N, який проковтнув цю особисту образу із вдячністю.
Коли у супроводі Шарварка я увірвався в «зоряну» гримерку, Ані Лорак як раз міряла модний ліфчик.
- Сюда нєльзя, сюда нєльзя, - заверещав Юрій Фальоса, що на правах продюсера допомагав їй у цій делікатній справі.
- Гдє костюм Павліка? - суворо поцікавився у нього режисер.
- Вон та бєсвкусіца возлє раковіни вісіт, - вказав Фальоса на білий костюм, розшитий жовто-блакитними пайєтками.
В костюм я ще так сяк вліз. Біда трапилася, коли я подивився на майже дитячі капці тридцять восьмого розміру з загнутими носками, що нагадували або пантофлі Папи Римського або черевики Маленького Мука.
- У мене сорок другий… - спантеличено подивився я на Шарварка.
- Ох, - глибоко зітхнув він, - заїбали ці артисти! Виступай в лапах півника…
«Різдвяну рапсодію» під фонограму я відспівав на ура! Навіть намагався загравати з публікою, вимахуючи рукою з далекого пандуса, що ховався в глибині сцени. Хєрня прийшла пізніше, коли я, танцюючи під «Шикидим» в лапах півника наїбнувся зі сходів, опинившись в самій гущині народного цирку, шал якого вирував довкруж, відволікаючи увагу від самозванця, що, крутячи задом, видавав себе за улюбленця публіки. Падаючи, я завалив якогось жонглера, чиї булави посипалися на мою грішну голову. Потім мене велосипедом ледь не переїхала тітка-еквілібристка, увертаючись від якої я збив з ніг дядька з удавом, чиє падіння налякало дресировану мавпочку Чіку, що чкурнула в зал, врятувавши ситуацію.
Намагаючись упіймати тварину за хвіст, народ реготав, в той час як мавпа, обісцявши від страху перші ряди, тікала по головах кудись углиб зали.
- Вітя, с тєбя бутилка! - заявив я Віктору Павліку вже у новому 2000-му році.
- Це пиздець, - промовив він похнюплено, - мав виступ у прокуратурі Деснянського району. Так мене на Троєщині снігом замело.
А вже за два дня замість нього у новорічні вистави запросили виступати гурт «Ігрушкі».
«Ромашкі, ромашкі Сєрьожкє і Наташкє…» - стрибали по сцені дитячі улюбленці до яких з-за лаштунків пильно придивлявся квартет «Бременські музики» у разі чого завжди готовий закрити власними грудьми слабкі місця в обороні українського шоу-бізнесу.
Доречі, Вікторе, якщо ти читаєш ці рядки хочу нагадати, що пляшку тоді ти мені так і не поставив. В ці карантинні часи вона б мені дуже знадобилася. Якщо що висилай «Новою поштою». Люблю тебе. Цьом)))
Уривок з нової книги КАРАНТИН.
Всім гарного настрою))
