За результатами голосування телеактор Володимир Зеленський залишив свого опонента, чинного президента України Петра Порошенка, далеко позаду. Тому варто розглянути те, як Захід допоміг цьому комедіантові, якого підтримують олігархи, стати головнокомандувачем країни, в якій триває війна з Кремлем.
Наприклад, розглянемо те, що сталося у лютому, за місяць до першого туру (в якому Зеленський отримав 30% голосів, а Порошенко – 16%). Коли Денис Бігус, журналіст-викривач, фінансований США й Евросоюзом, звинуватив «друзів президента» у контрабанді московських запчастин до військової техніки 2014 році, здавалося, що це справжня бомба.
Насправді це був звичайний чорний піар.
Батько звинуваченого працював в РНБО до того, як його звільнив Порошенко. Крім того, вони були бізнес-партнерами. Проте, Бігус не надав жодних доказів, пов’язаних з хоча б одним з них, до тієї контрабанди. Насправді, коли така ж історія виплила двома роками раніше, на неї мало звернули увагу. Адже під час кремлівського вторгнення в 2014 році ці життєво-необхідні запчастини можна було дістати лише на московитському чорному ринку.
Цього разу, з непідтвердженими текстовими повідомленнями, які ніби-то пролили світло на справу, звинувачення Бігуса розпалили справжній вогонь. Як і чому його розслідування спричинило такий скандал спочатку було зрозуміти важко. Але все прояснилося тоді, коли на двогодинному шоу телеканалу 1+1, на якому критикували Порошенка, з'явився сам Бігус.
Власник цього телеканалу, Ігор Коломойський, який зараз проживає в Ізраїлі, втратив величезні статки через банкові реформи. Він же є майже відкритим спонсором Зеленського. Ймовірно ця людина врятувала південну частину України від московського вторгнення, використовуючи для цього різні методи, зокрема створюючи добровольчі батальйони та забезпечуючи вірність місцевих чиновників. Проте ціна за послуги олігарха була дуже високою. Його брудну банкову імперію підозрюють у пограбунку України на $5,500,000,000, через що і відбулася націоналізація ПриватБанку. Цей конфлікт зараз розглядають у суді в Лондоні; мало того, Коломойський вимагає відшкодувати йому $2,000,000,000 з українського бюджету.
Його підступне захоплення президентства безсумнівно є зовсім не тим, чого очікували західні друзі України, коли вимагали зменшення впливу олігархату однією з умов фінансової допомоги Заходу, яку почала отримувати Україна з 2014 року; зокрема йдеться і про мільйони на антикорупційні проекти. Програма Бігуса, наприклад, отримала $150,000 американських ґрантів між 2016 та 2018 роками від неприбуткової американської організації «Internews», яка проводить в Україні п’ятирічну медіа програму вартістю $35,000,000. Не беручи до уваги саму сумнівність практики, коли західні уряди платять іноземним журналістам, це звісно не є величезними сумами. Але вони є частиною програм, які мають занадто великий вплив на громадську думку.
Роль Бігуса, який став свого роду опорою для брудної партизанської війни Коломойського проти Порошенка, наочно демонструє, як деякі з цих проектів з, на перший погляд, добрими намірами, підтримали й так потужні антиурядові меседжі з Кремля, а з ними і скинутих олігархів, які досі володіють найпотужнішими українськими телеканалами. А нестача в українському політичному класі відповідної альтернативи допомогла Зеленському досягти українського президентства.
Безсумнівно, в українців зараз не надто оптимістичний настрій. Проведене у 2018 році дослідження американської агенції USAID показало, що кількість тих, хто не вірять у зміни, за один рік зросла з 42% до майже 50%.
Чим пояснити такі гнітючі відчуття? Хоча Порошенка і можна звинувачувати за багато помилок та провалів, він також заслуговує довіру за керівництво найбільш компетентною та реформістською владою за всю історію незалежної України. Звісно, це не надто висока планка. Та все ж, на жодне його досягнення не звернули такої великої уваги, як на корупцію. А серед цих досягнень — структурні реформи у банковій справі, торгівлі газом та державних закупівлях, які заощадили $6,000,000,000 коштів, які перед тим втрачалися через корупційні схеми. Звісно, банкові реформи є нецікавими та технічними. Але навіть безвіз з Европою не розвіяв песимізму.
Громадськість дуже хвилює війна на сході. Конфлікт хоч і не перейшов у жорстку стадію, забрав життя 13,000 людей з 2014 року. Багато сімей відчули цю війну на собі. На жаль, деякі аспекти антикорупційних програм лише посилюють і так вкрай стресову атмосферу.
Керуючись ще зовсім недоведеним твердженням, що їхні антикорупційні моделі є ефективними та більш-менш універсальними, донори почали фінансувати різних активістів, недержавні організації та журналістів після 2014 року для того, аби викорінити корупцію в Україні. На додачу до відчуття «вищого рівня обізнаності» за цими моделями, вони «називали і ганьбили» могутніх політиків, а пізніше вимагали від правоохоронних органів кримінального провадження та покарання. А коли «герої» різноманітних викриттів врешті не потрапляли до в’язниці, ці ґрантоотримувачі, яких підтримують іноземні донори та дипломати, звинувачували ... уряд у недобросовісності та гальмуванні антикорупційного процесу.
Недобросовісність і справді є проблемою. Проте, навіть беручи до уваги політичну волю, корупція у більшості країнах не є тією вадою, яку можна виправити якимось покаранням. Вона є самою системою. Мало того, це система, яку багато визначають як "прихильність до впливових осіб", і яка завжди існувала чи існує в кожній країні на певному етапі більшою чи меншою мірою. Мінімальні зміни почалися лише два століття тому. Та навіть сьогодні винятків є мало. Більшість з них ми бачимо на Заході, і багато з них уже дають збої. Наочний приклад – США.
І навіть незважаючи на це, замість того, аби визнати, що «корупція» є лише стадією соціального й політичного розвитку, традиційні антикорупціонери вбачають у ній звичайний моральний недолік. І як красномовно висловилася провідний европейський антикорупційний експерт Аліна Мунґіу-Піппіді (Alina Mungiu-Pippidi), результат є таким, як ніби «у п’ятницю ввечері до якогось пабу вдерлася «ліга тверезості», а саме — багато шуму і жодних наслідків».
Головно це через те, що журналістські викриття робити набагато легше, ніж проводити успішні кримінальні розслідування, пов’язані з високопрофільними фінансовими злочинами. Причина є тією самою, як і чому десятки книжок про Велику кризу 2008 року не посадили за ґрати жодного західного посадовця?
Українська система кримінального судочинства є тупим інструментом. Вона не готує компетентних прокурорів, які мали б змогу протистояти професіональним адвокатам, яких собі завжди можуть дозволити впливові особи. Додайте до цього погано підготовлених, перевантажених та корумпованих суддів, і ви зрозумієте, чому майже неможливо винести вирок у цих справах без пізнішої апеляції чи застосування авторитарних методів.
Але без ув’язнення поганих ділків чи втрати ними влади такі дії можуть бути дуже шкідливими. Майже повний фокус на правопорушення так і не створив для корупціонерів «токсичної атмосфери». Замість цього складається враження, що токсичною стала атмосфера для всіх. Це настільки підсилило безсилі невдоволення, гнів та цинізм, що переважна більшість громадськості вже ладна голосувати за віртуального кандидата, попри те, що він уникає запитань, дебатів та незалежного тесту на наркотики.
Однак прихильники таких методів схоже не розуміють або не звертають уваги на такі передбачувані соціальні та політичні наслідки. Донедавна вони взагалі не розглядали провали такої своєї політики, і як їхня антикорупційна діяльність привела до влади авторитарних осіб, чи як їх просто використовували політично. Наприклад, Кремль дуже тішиться обранню Зеленського, це доводить, що йому вигідно, аби українці були завжди невдоволеними своїм урядом. Тож західні донори повинні припинити таку допомогу.
Аби зменшити рівень корупції, Україні потрібна розвинута правова система, якої ще немає. Без неї фокусуватися на тих викриттях злочинів, за які наразі неможливо когось покарати, є просто безвідповідальним і контрпродуктивним. Вже краще витрачати гроші на розважальні чи освітні серіали типу «CSI Kyiv». Можливо це створить кращого телегероя, який стане наступним президентом України.
Переклад українською — Петро Козак
Mary Mycio, Atlantic Council
