Однією з найголовніших подій в історії єврейського народу (можна сказати, подією, завдяки якій цей народ взагалі існує саме як нація, а не тільки як релігійна спільнота і завдяки якій стало можливим відновлення національної держави на Близькому Сході) стала юдейська війна – повстання проти Риму, яке, з одного боку, закінчилося поразкою, зруйнуванням Храму, знищенням і вигнанням євреїв й навіть демонстративним перейменуванням скореної Юдеї на Палестину, а з іншого підтримало державницький імпульс на тисячоріччя, стало променем світла для тих, хто народиться вже у наші часи і проголосить Ізраїль.
Юнаки моєї генерації в Радянському Союзі зачитувалися «Юдейською війною» німецького письменника єврейського походження Ліона Фейхтвангера. Цей роман, який дозволяв глибше дихати і відчувати себе людьми у потворній державі суцільної зневаги до нас і майже неприхованого антисемітизму, оповідав про життя юдейського історика і воїна Йосипа Флавія. Флавій, який склав зброю перед римлянами і вважався співвітчизниками за зрадника, створив величний портрет війни й опору. І роман Фейхвангера, який був створений на тлі тріумфу націонал-соціалізму, Голокосту і Другої світової війни, дихав цією атмосферою щоденного подвигу й самопожертви, він ніби нагадував нам: ми продовжуємо жити. І бути.
Тільки от белетристика про «Юдейську війну» та Йосипа Флавія – зовсім не сама «Юдейська війна» Йосипа Флавія. Тому що Фейхтвангер писав свою книжку, намагаючись перетворити катастрофу на перемогу, перетворити воду на вино. А Флавій – свідок подій, учасник поразки – досліджував не тільки героїзм, а й причини національного краху. Його книга сповнена не тільки гордості, але й гіркоти. Й однією з причин такої поразки Флавій вважає всепоглинаючу ненависть, війну всіх з усіма. І йдеться зовсім не про війну з римлянами – йдеться про війну євреїв з євреями. Іноді – саме тоді, коли читаєш Флавія, а не Фейхтвангера – тобі може здатися, що це і є справжня юдейська війна.
Звісно, можуть сказати, що у своєму протистоянні з Римом Юдея все одно була приреченою – що не можна порівнювати сили величезної жорстокої імперії, ніби створеної для вбивства, і маленької близькосхідної країни, зануреної у діалог з Богом, а не у війну. Але тоді так можна сказати про будь-яку війну, де більша держава атакує меншу.
Насправді у будь-якій імперії прекрасно розуміють, що солідарність у таборі ворогів може унеможливити перемогу. Для агресора є важливим, щоб жертва перемогла себе сама – тоді для подальшого протистояння не потрібно буде витрачати стільки ресурсів. Тому робота на деморалізацію і деградацію ворожої армії і тилу – важлива частина будь-якої серйозної війни, тим більше війни на виснаження. Достатньо тільки дочекатися моменту, коли вороже суспільство втомиться від, здавалося б, нескінченних випробувань – і нагадати, що у продовженні війни винний будь-хто. Тільки не ворог.
Ми зараз знаходимося саме на такому етапі. «Неефективна держава, яка не може організувати опір. Військові, які втрачають позиції. Співробітники ТЦК, які хапають людей на вулицях. Скорумповані чиновники. Західні партнери, які не бажають нам адекватно допомагати та ще й прагнуть домовитися з Путіним. Журналісти, що посилають "простих людей" на війну замість "аристократів" з влади…» Це я ще не все перерахував. Тим більш, що таких наративів з кожним днем, з кожним місяцем, із кожним роком війни буде зʼявлятися все більше і більше…
Бо є кілька способів перемоги у війні. Перший – вщент розгромити і знищити ворожу армію. І другий – переконати людей, що те, що вони захищають, того не варте. Що це держава не для них, що краще хай за цю державу воює сусід, що немає великого значення, який тут прапор і яка тут мова – аби вижити, і ще щоб не було корупції. Ви хіба не чуєте від людей навколо, що за ці роки Україна їх «розчарувала»? І коли я запитую, чи означає це, що їх і рідна матір розчарувала б, якби захворіла і не могла дати собі ради, вони тільки знизують плечима. Бо для багатьох Україна – ніяка не мати, а тільки місце перебування. А є й такі, хто і від рідної матері відмовиться, якщо існування поруч з нею буде порушувати їхній комфорт і змінювати життєві плани.
Ось на таких людей Росія і розраховує. Вона намагається переконати їх у тому, що той, хто закликає до захисту України, – їхній персональний ворог. Ну і, звичайно ж, переконати того, хто закликає до захисту, що його вороги – не ті, хто в Москві, а ті, хто його не чують і зневажають у рідній країні. І от уже всі ненавидять всіх – на івриті це називається «сінат хамам», і саме цей термін використовує Йосип Флавій у своїй «Юдейській війні».
У нашій «Юдейській війні». Бо саме у такій війні ми зараз і знаходимось. І якщо не зможемо вгамувати цю ненависть – втратимо Україну, зруйнуємо Храм і загубимо самих себе.
