Десь читав, що у японців найжахливішим і найдурнішим вчинком вважається недоречний. Типу прийти до опери або театру у джинсах. Дивні пріоритети. Але нація-то супер...
Коли я чую зараз розмови про дружбу українців з росіянами в майбутньому… Та навіть про відновлення стосунків… Я довго рефлексував на тему – що я відчуваю стосовно людини, яка таке говорить, крім ненависті.
Ось згадалося про японців, коротнуло і я зрозумів – я по відношенню до такої людини відчуваю у першу чергу здивування (не знайшов тотожного українського слову «недоумение»).
Самих фашистів ненавиджу до нестями. А от ті, хто їх вважає за нормальних людей, саме недоречні.
Десь в Ірпені окупанти спіймали п'ятьох дівчаток 12-13 років разом із батьками. Притягли на пустир. Батьків прив'язали, щоби бачили. Дівчаток на очах батьків ґвалтували з усіма мислимими та немислимими збоченнями 30 чоловіків. Одна мати померла одразу, одна отримала інфаркт, одна – інсульт. 2 чоловіків збожеволіли.
Після всього, батьків, що залишилися живими, вбили на очах дівчаток. "Це щоб ви нас боялися і поважали". Насамкінець вирвали їм плоскогубцями всі зуби.
Дівчаток удалося врятувати, їх відвезли до Польщі, з ними працюють психологи. Не впевнений, чи захочуть вони після такого жити і чи вийде щось у психологів.
Маріуполь. Ірпінь. Буча. Розбомблені, розстріляні просто для розваг. Вбиті після садистських знущань. У Німеччині показували документальний фільм про війну в Україні. Там орк дзвонить мамі та каже «я відкрив для себе, як мені подобається катувати». І далі докладно описує мамі, у яких тортурах особисто брав участь. «Мати» йому сказала «вбивай їх усіх, це вороги».
Відновлення відносин із росіянами, так…
З війни неможливо повернутись.
Я 1966 року. В'єтнамська війна для США закінчилася у 1975. ПО СЬОГОДНІ деякі ветерани тієї війни, що залишилися в живих, проходять психологічну реабілітацію. 49 років минуло…
Це в Америці, яка стоїть на психоаналізі вже понад сто років. І там психоаналітики та гіпнотерапевти не нашим рівня. Результату, як ви розумієте, немає.
Українські сучасні покоління ніколи не повернуться з війни. Поки що тільки в переносному значенні (якщо все буде зовсім погано, можливо, і в прямому).
Кожен свого часу ми просто підемо з цієї землі фізично. Але з війни додому вже не прийдемо. Вже зараз серед знайомих військових - тих, хто справді воює - і волонтерів лейтмотив у розмовах "що мені робити, чим займатися, коли скінчиться війна?"
Покоління українців, які не пам'ятатимуть війну з особистого досвіду – це ті, хто народиться після встановлення стійкого миру, або ті, кому на той момент буде 2-3 роки. І хто навіть у такому ніжному віці не ховав рідню прямо у дворі свого будинку, не сидів у підвалі під бомбардуванням, не кидав вимушено домашніх вихованців напризволяще.
Коли такий мир встановиться, і чи взагалі встановиться – одному Богові відомо.
Тож ці, яких бажано не бачити в тепловізор, нехай заспокояться. Для нас вони більше не існують - назавжди.
Пушкіністу, від якого почув про «відновлення стосунків», у бубон не дав. Стримався і швидко пішов. Я холерик. Простіше – псих. Убив би, а потім не пам'ятав, що і як я робив. А у мене ще волонтерських справ повно.
Ненавиджу.
Потрібно вижити і перемогти їм назло
