Я не експерт з війні.
Не експерт з мирних процесів.
Я людина в чию країну Росія прийшла з війною, відібравши перед цим Крим. По моєму рідному місту летіли снаряди.
Я знаю про жахи війни зі слів людей, які там були. Військових та мирних.
Мені відомі причини з яких багато хто вважає, шо Україна сама винна.
Як типова жертва насильства у суспільстві затравлених невіглас, які не від хорошого життя вважають, шо жінка сама винна, шо її згвалтували через коротку спідницю чи яскравий мейкап.
Для цих людей Майдан став такою умовною спідницею.
«Сиди та не рипайся. Живи у стабільності. Ти не маєш право на гідність.»
Війну не ідеалізую. Війна це жах. Війна це трагедія.
Найгірше, шо під прикриттям патріотизму на війну пішли покидьки, які займалися мародерством замість боротьби з окупантом.
Вам всім відомо, шо такого багато на будь-якій війні. Тому не можна та не треба це заперечувати.
Не ми цю війну розпочали. Ми не були до неї готові на відміну від Росії. В нас не було вибору.
В мене розривається серце, коли я бачу, шо вирішення долі України у руках політичних клоунів.
Бо я ніколи не довірю ремонтувати, наприклад, автівку людині без досвіду.
Ви точно не довірите робити вам операцію актору. Будете вимагати хирурга.
Але більшість виборців довірили наші життя саме аматорам. Політичним клоунам.
Професія клоуна сама по собі важлива. Успішна та щаслива у своїй професії людина не буде лізти у політику, не маючи розуміння, досвіду та знань.
Не буде брати на себе відповідальність за життя десятків мільйонів. Вона буде насолоджуватися власними професійними здобутками та радіти життю.
Порошенку на борді треба було малювати замість Путіна обісцаного Сівоху.
Може тоді хоч до когось б дійшло, шо їх життя зараз в руках сумного недоклоуна та продажного маразматика Кравчука.
Якщо досвід не засвоюється його буде повторено. Такий закон життя.
