Попри смерті та руйнування - ще й роздуми про те, як жити далі, коли твоя країна тепер точно буде постійно ризикувати своїм існуванням. Адже думку про те, що байдуже, під яким прапором жити, аби вулиця була освітлена - відфутболюю тим нашим "сотоваріщам", які нам це обрали свого часу. Якщо їм байдуже, аби не стріляли - то мені боляче думати, що моєї країни може одного разу не стати, як окремої, дійсно незалежної одиниці. Як не розвалять - то інші тихцем продадуть.
Цей біль глибший, ніж у совків, чия країна свого часу розвалилася та залишила їм якусь "травму". Якщо ти маєш конкретну національність (ти білорус, казах, українець) - ти мав би радіти, що твоя нація отримує певну свободу. Скажімо так, чесніше - певний шанс на свободу. Якби я в часи совка була у віці, що дозволяв би мені аналізувати події - я би мала шанс розуміти ще тоді, що союз - це ракова пухлина, і його не повинно було бути. Він нападав. Вбивав. А захищався лише тому, що теж напав, а потім отримав ніж у спину від начебто "союзника".
А ось існування на мапі світу України - це питання, може, життя і смерті. Забігти в якусь канадську чи іншу діаспору і там вити від болю за рідну землю? Теж безодня. Теж розриватиме на частини.
Знаю, що у вас інша думка щодо Мінських - але вони давали час в тому числі Україні підготуватися. І в плані зброї, і в плані дипломатії. Як і розпад совку давав шанс підготуватися. Питання в тому, чи були ці шанси використані? Ні, не були. І тому, знаючи, хто і що зараз чекає повернення до минулих часів, коли все буде "як раніше" - нажахана.
Сьогодні шукала книжки з інвестицій - інтернет-магазини України продають російськомовні книжки. Їх дуже багато. Вони на низькому старті - продавці, створювачі контенту, коміки, співаки, актори, "політики" - вони мислять ринками. Обсягом ринків збуту. Кишенями. Комерційними домовленостями. Їм байдуже. Їх немало. Для них "війна" почалася 24.02.22 і не раніше. Ось і все.
Тому питання не тільки в тому, як вижити зараз, але й в тому, як і ким жити далі з такими сумнівними перспективами. Ось це - справжня травма. Коли ти можеш навіть мати тишу, освітлення, "мир і дружбу", і хтось недалекий та порожній заспокоїться. Опа, стріляти перестали! Нарешті! Заспокоїться і так і не навчиться поглянути трошки "у завтра".
Але ти, який розуміє ризики будь-яких хитких домовленостей та існування надалі поряд з таким сусідом, будеш вити тихцем від болю, що майже ні на що не впливаєш.
Ті, хто після 2019-го поїхали з України, бо ще тоді розуміли, що і як воно станеться - ви ж нещасливі? Вам теж боляче? Всі ці роки. Знаю, що не байдуже. А я все частіше чую якусь химерну фразу: " коли все це припиниться?"
Що "все це?"
Вони втомилися. А я просто мрію, щоб моя країна існувала завжди. Окремо від будь-кого. Їй надто сильно дісталося...
