Однією з причин був розвиток технологій автоматизації виробництва, який не тільки збільшував продуктивність, а й вимагав менше робочої сили.
І там де західні компанії в погоні за конкурентними перевагами скорочували робочі місця, заміняючи людей більш ефективними та високопродуктивними машинами. То радянська соціальна модель не могла звільнити людей.
І тому радянська економіка продовжувала штампувати армії токарів, фрезерувальників не заради ефективності, а заради того щоб дати людям роботу.
Проблема ж цієї ручної праці полягала не тільки в низькій продуктивності. Більш вагомими недоліком була низька якість. Тому що будь-яка ручна праця не дозволяє забезпечити точність. Навіть самий досвідчений токар не може створити сотні ідентичних деталей, з точністю до мікрона. І ось ці невеликі похибки приводили до падіння якості продукції в цілому.
І звичайно ж, коли західне виробництво еволюціонувало в розвитку більш високоточного автоматизованого обладнання, то радянська економіка, яка базувалась переважно на ручній праці, відставала в цьому напрямку.
А після розпаду Радянського союзу, ми успадкували цю неефективну систему, разом з численними ПТУ, арміями технічних фахівців та заводами, які давали їм роботу. І деіндустріалізація стала закономірними результатом.
Хоча я переконаний, що цього сценарію можна було б уникнути, якби хтось займався трансформацією промисловості. Скажу більше, цим можна займатись навіть зараз. Просто не треба знову наступати на ті самі граблі, як в СРСР.