Це - український дядько 45-55 років. Який сказав: сину, давай спочатку я. Бо я вже пожив і готовий постояти і за тебе, і за твоїх дітей. І якщо потрібно - померти.
Зараз тисячі таких дядьків йдуть у військкомати або просто у тероборону. І знаєте що?
По досвіду 2014-15 скажу - це страшні люди. Бо вони на війні не задля адреналіну і навіть не через якусь ідеологію. Вони там на ро-бо-ті. Як сіно косить. Або машину ремонтує. Так само, як дядько ріже кабанчика на Покрову, він ріже... Ну, ви зрозуміли кого. Звичайна справа. Навіть і кабанчика того йому жаль, але таке життя. І помирає з таким само філософським ставленням: ну, що ж добре пожив. Мій побратим якось так сказав: "Ну що ж. Пиріжків поїсте".
Сидить дядько, чистить автомата і не скажеш по ньому, що він щойно завалив танка. Мов кабанчика. А з того боку хто? Хлопчики. Дивишся відео полонених - діти. Що їх Путін, мов кабанчиків, кинув на багнети.
Після написаного. Вони там, у Москві так нічому і не навчилися. По 2014-15 можна було б хоч щось зрозуміти: не буди в українському дядькові лихо. Більше того, навіть я не чекав, що під час вторгнення ніхто не біжить до магазинів скуповувати сіль і сірники, але натомість до військкоматів стоять черги. Це не перебільшення. Саме - черги.
