Пише:
«…А що, російський "язик" - то не суржик. Колись писали знавці - говірка руської мови. Подивіться скільки українських і похідних від них там є слів. Викиньте їх і "язик" москвинів заніміє. Багато слів навіть пишеться однаково - "одинаково". Є мультик і пісенька: "тили-тили, трали-вали, это мы не проходили, это нам не задавали" - не проходили і нам не задавали. Це і весь "язик".
Поляк цього штибу те ж саме каже про чешську мову, чех цього штибу – про польську, серб цього штибу – про болгарську, болгарин цього штибу – про сербську, білорус цього штибу – про руську, руський цього штибу – про білоруську і так далі по усьому слов’янському простору…
У кожного із мужів цього штибу є син у четвертому класі звичайної школи, котрий із сльозами сорому каже своїй подрузі із третього класу: «Не знаю, як далі жити в одній хаті із таким батьком-невігласом». У неї така ж історія із її батьками. Каже: «Що ж, Юрко! Нема у нас на те ради й не буде».
Ці діти вже знають, між іншим, що кожен нарід вважає свою мову 1) найкрасивішою у світі, 2) найбагатшою, 3) найскладнішою для чужинців.
Вони також знають, що нарідом не зовсім дикі українці глузливо називають найтемнішу більшість свого народу. Знають також, що сучасні сер’йозні соціологи уникають слова «народ», бо їхня наука не може достеменно визначити, що це таке, й довести, що воно якраз таке, а не інше. Сучасна соціологія виділяє певні частини певного населення, які можуть так відрізнятись одна від одної, як колись, наприклад, пани і кріпаки. Інша річ – поети і споріднені... Вони ще довго будуть виспівувати й верзти своє: народ, народ, народе мій!
Хай.
