• Про новий тоталітаризм і троляче дзеркало українського телебачення
Ми всі живемо в добу цифрових технологій, ми всі живемо в добу соцмереж, ми живемо в добу фейсбуків (прости господи) та інстаграмів (прости господи двічі).
Живемо в добу, коли люди дедалі менше читають, коли в принципі вміти читати літературу як мистецтво стає таким от не дуже популярним скілом, ніби спеціально культивованим умінням, як скажімо здатність розбиратися в класичній музиці, чи в античній скульптурі.
Я цього свідома – мене це ні разу не радує: не тому, що кожен письменник хоче, щоб його читала якомога більша кількість людей, а тому, що заміна епохи книжки (назвімо її гутенбергівською епохою, чи макклюенівською) на епоху візуальну (епоху інстаграму, епоху спілкування картинками і так далі) несе собою дуже серйозні загрози нового тоталітаризму, яких людство ще сповна не усвідомило. А починає усвідомлювати – і хапається за голову, бо раптом виявляється, що звична картина світу валиться з ніг, а тут – гібридна війна, тут раптом Трамп…. а чому Брексіт, а звідки той Брексіт…
200 років тому Ганс Крістіан Андерсен написав про троляче дзеркало («Казка про снігову королеву»), в якому все виглядало не таким, яким є насправді. Цікаво, що слово троль вернулося в нашу мову вже в зовсім іншому значенні, і не з дитячих казок… І пам’ятаєте, коли дзеркало розбилося, скалки розлетілися по цілому світу, і кому в око потрапляла ця скалка, то він світ починав бачити огидним, мерзенним, і всяким таким іншим. Ганс Крістіан Андерсен на початку ХІХ століття написав про телебачення. І спеціально – про українське телебачення.
Жарти-жартами, але можна по-різному розуміти і тлумачити це все. Питання в тому – на що придається письменник, котрий живе в цю саму нашу гнилу й паскудну добу, котрий розуміє і бачить, в силу специфіки своєї професії, якісь речі на певний часовий відтинок раніше, ніж переважна більшість людей?…
Письменник вміє бачити світ текстами, сюжетами одразу, історіями… Тобто ми можемо відрізнити події життєві, які відбуваються самі собою, від тих, котрі розгортаються за чиїмось раніше написаним сценарієм, де ти впізнаєш руку “колєґи”. Ти, так би мовити, можеш відрізнити майдан штучно організований, від майдану самовиниклого. Себто оця здатність відрізняти історії постановочні від історій стихійних, як на мене – те, де письменників можна і треба очевидно мобілізувати на гібридну війну. Письменники наділені певною “чуйкою”.
• Про псячу чуйку письменників
Я дуже люблю хорватського письменника Міленка Єрґовіча, який написав купу прекрасних книжок: не тільки про балканські війни 1990-х років, а про людину на війні, про те, як війни в кінці ХХ-го на початку ХХІ століття переформатовують нашу свідомість. В нього є прекрасна книжка, яка мені дуже подобається – історії тварин на війні (це “Історії про людей та тварин”, переклала вінничанка Катерина Калитко). Зокрема є одна прекрасна історія про песика, який задовго до того, як в Сараєво почалися обстріли, коли ніхто з людей нічого ще в голови не клав, вперто біг за ріг будинку і починав десь під хлівом рити схрон, яму. Того пса проганяли, а він знову вертався і рив схрон. І тільки коли почалися бомбардування, люди зрозуміли, що цей пес передчував те, що має трапитися.
І от в Міленка Єрґовича є така прекрасна фраза: “Те, що сталося потім, могли передбачити або дуже лихі люди, або дуже добрі пси”.
Мені дуже подобається ця формула. Я завжди кажу, що письменник, якщо він чогось вартий, має бути для суспільства отаким добрим псом: він має рити лапами, хай не завжди розуміючи, що й для чого, хай терплячи при тому якісь камені вслід і крики “дура, що вона там верзе” і так далі… Але треба ось ця сама псяча чуйка – те, що називається інтуїцією і якимось метафізичним інстинктом історії. Ось це впринципі те, що визначає вартість літератури в цю епоху гібридних воєн.
• “З весни 2012 року я бачила, як набухає війна”
Не з 2014-го, навіть не з 2013-го, не з початку Майдану, а з весни 2012 року, коли більшість так би мовити моїх співвітчизників ще нічого не підозрювали, я бачила, як набухає війна. З весни 2012 року, коли почалася підготовка до інформаційної острахізації України на Заході.
Ми про це поняття не мали, але перед “Евро 2012” низка західних ЗМІ (від “BBC Panorama” до “Deutsche Welle”) випустили реально дуже маніпулятивні пропагандистські матеріали, з яких плавно випливало рішення бойкотувати футбольний чемпіонат в Україні, тому що “Україна – фашистська країна, ксенофобська, в Україні б’ють і вбивають, а чорношкірому не можна пройти вулицею”.
Репортаж на “BBC” “Стадіони ненависті” того покидька, який за цей репортаж так і не відповів між іншим, мав мільйони переглядів. І після того десятки тисяч британців побігли здавати квитки, які вони на чемпіонат купили.
Тобто це інформаційна ізоляція: про країну, про яку нічого не відомо (в цю країну не їздять, з цієї країни не їздять), можна вигадувати все, що завгодно. І підготовка дискурсу московськими технологами майбутнього демонтажу України, підготовка громадської думки Заходу до того, що в Україні якась хунта має організувати якийсь переворот, бо там і так ця хунта, там якісь табори…
Вперше якісь тренувальні табори із невідомими мужчинами в пікселях і в балаклавах, які говорили на «чіста рускам язикє і, кстаті ґаваря, вапщє-та даже єщьо і с акцентам», я побачила якраз у цьому фільмі. Ну а звідки, перепрошую, пересічний британець чи німець впізнає, хто там якою мовою говорить з акцентом, коли є підводка “Це – український тренувальний табір. Дабро пажаловать”.
Поляки, яких теж підгребло під цю хвилю, реагували тоді: в них були обговорення на телевізії, у них були спроби відповіді на офіційному рівні, а в нас була взагалі цілковита тиша. Українці навіть не знали, що з ними зробили в европейських медіях. І коли під час того самого “Евро 2012” британські вболівальники, які все ж наважились і приїхали, організовували кампанію вибачення, то українці взагалі, перепрошую, дупля не відбивали, чого це раптом і з якого такого переляку…
Мені взагалі з 2008 року після Сакартвело було зрозуміло, що Україна – наступна у черзі. Я належала до тих, хто тоді писав і кричав, що так – ми наступні, так – гряде підготовка наступної світової війни, і так – що Кремль має цей план. Але саме з 12-го року, саме з цієї бойкотної хвилі перед “Евро 2012”, коли мене одночасно кілька західних видань попросили при цій оказії ніби виступити і пояснити їхнім читачам, що в тому правда, що неправда, чому до України їхати безпечно, чому вона цікава і так далі. Тобто виступити таким маркетологом своєї країни. І по суті з відтоді, з тої самої весни 2012 року, відклавши початий тоді роман…, скреготнувши зубами, я де-факто працювала ось цим добровольцем інформаційного фронту.
• “Вибори виграються серіалами”
“І знов я влізаю в танк” – це книжка про війни ХХІ століття, які точитимуться не засобом бомбардування міст, а засобом бомбардування мізків. Сучасні інформаційні технології дають такі можливості – які є значно більшими, ніж мали диктатори попередніх епох (у Сталіна не було Інтернету, у Гітлера не було телевізора, його ще не було запущено в маси).
Нинішні інформаційні технології дають можливість інсталювати на великі маси людей оте троляче дзеркало, оту картину світу, яка не тільки не даватиме людині адекватної картини реальності, а не даватиме прийняти раціональних рішень, навіть в інтересах своєї власної безпеки.
Тобто досить правильно і грамотно, як показав Брексіт, як показали попередні експерименти: певні маніпуляції з виборами в Італії – “Рух п’яти зірок”, у Литві – “Союз фермерів і зелених” (хочеться називати партія жулікав і варов), яка виграла вибори завдяки серіалу. Я не жартую. І ми теж в останніх виборах вписалися зараз рядком у глобальну маніпулятивну інформаційну війну, про яку уже вголос говориться на якихось інтелектуальний майданчиках…
Минулого тижня я цю фразу чула від Агнєшки Голанд (польський режисер і сценарист кіно та телебачення – ред.) у Франції: “Вибори виграються серіалами”. Серіали стають політичною технологією, якою відбувається бомбардування мізків, і це, зрештою, і є та зброя.
Люди добрі – ХХІ століття, а ми досі мислимо про війни в категоріях Другої Світової (ака Велікая аттєчествєнная). Ми досі готуємося до минулої і позаминулої війни. Те, що відбувається зараз на Донбасі, це лише крихітний вершечок айсберга.
Насправді війни ХХІ століття виграватимуться не бомбардуваннями міст, а бомбардуванням мізків, і люди з розбомбленими мізками самі винесуть загарбнику ключі од свого міста і самі організують свою власну смерть і свою власну страту.
Це реальність, яку просто треба усвідомити. Це реальність, про яку кричали, волали і писали антиутопісти 20 століття: той самий Оруел, той самий Гакслі. Це нова оруелівська епоха, неооруелівська епоха.
• Про боротьбу проти “хакання мозку”
Европа раптом прокинулася і раптом усвідомила, якого роду війни ведуться зараз в сучасній цивілізації, в медіапросторі. І редактор “Die Zeit” сказав з цього приводу дуже гарно, що “Путін проти нас воює, а ми проти нього ні”. Тобто лише зараз прийшло усвідомлення, до чого були всі ці “Раша тудей”, до чого були всі ці сайти, тарґет-групи, і що все це, виявляється, небезневинно… Одним словом, Европа зараз якось усвідомила і починає боротися проти цього хакання мозку.
Але єдиний насправді серйозний інструмент, який мені відомий, — це здатність відрізняти справжні історії від штучно сконструйованих.
Ця книжка має дві частини. Одна з них має більш-менш хронологічну послідовність і десь може бути прочитаною, як певна спроба історії наших сьогоднішніх подій, починаючи з того д таки 2012-го року.
Друга частина має інші, глибші виміри. От вона якраз і є про пошук отих, прости господи (спаскудили кремлівські пропагандони це слово), як я іронічно кажу – скрєп. Тобто про пошук якихось фундаментальних базових цінностей, на які спершись можна було виставляти ось ці самі орієнтири (а це треба робити), в яких наш мозок хакнути буде не так легко.
Це не є ані теорією інформаційної війни, ані підручником з гібридних воєн, але це книжка, яка говорить читачеві: “Зроби це для себе сам”. Максимум, що може зробити письменник, це поділитись своїм досвідом і показати читачеві, як пливти самому в ось цьому морі тотально засміченої ментальної екології нашої, тобто як собі самому вишукувати ці самі орієнтири.
• “У 2014 році минуле вивалило чоботом двері і сказало: привіт, я – твоє майбутнє”
“І знову я влізаю в танк” – воно так ніби звучить кумедно… Та насправді це всього лиш автоцитата (маю право) – рядок із мого власного вірша “Диптих 2008 року”, написаного справді у 2008-му, і друга частина якого стала епіграфом до цієї книги.
Частина друга має теж свій епіграф – “08.08.2008” – це початок московсько-сакартвелської («російсько-грузинської») війни. Дата, яку тоді до речі, Захід переочив (не помітив – ред.), сподіваючись що якось воно там само розсмокчеться. І яку один київський митець (от знову таки, треба слухати митців – ми добрі пси) тоді сформулював, з моєї точки зору, просто геніально: “Ялта кончилась”.
"Ялта кончилась". Світ сформатовано. Отак, як його було 1945 року відформатовано в Ялті, і як ніби всі погодились, що на цьому війну не можна завершити (знаєте, як ремонт) але можна припинити: “От нумо припинимо, нумо втішимося, що ми Гітлера подолали. Нумо вважати Сталіна, який подолав Гітлера, не таким уже дуже поганим. Зрештою – тяжкі часи, добре, що пережили. Давайте – мир, дружба, жвачка і те-де і те-пе…”.
Одним словом, певні кістки в шафах европейської історії було замуровано, здавалося, назавжди. Ми встигли виростити ціле покоління, готуючи його (нинішню молодь) до зовсім іншого світу. І виросло ціле покоління з вірою в Фукуямин “Кінець історії”: що все буде добре, і тепер треба вчитися тільки, як dress for success, як отримувати диплом, заробляти гроші.. І ура – вперед, дорогі діти.
І дорогі діти виросли у глибокому переконанні, що тоталітаризм десь там у минулому… І відповідно, коли в 2014 році це минуле вивалило їм чоботом двері, вдерлося і сказало: “привіт, я –твоє майбутнє”, то молодше покоління досі ще не може в це повірити і йде голосувати за Зеленського, який йому скаже: “Всьо рассасьотса, пацани. Та всьо парєшаєм. Всьо нармальна. Take it easy”.
• “За яких-небудь “півпокоління до перемоги” піддатись “на ніщо”
Книга “І знову я влізаю в танк”, яку я в 2016 році змонтувала з різних своїх текстів… продалася 15,000 примірників. Для будь-якої книжки це непоганий наклад. Я отримую за неї багато вдячних відгуків. З досвіду читачів вона справді багатьом допомагає орієнтуватися і зараз випливати в ось цьому самому морі тотальної дезорієнтації. Але слухайте: 15,000 це п’ятнадяцть тисяч, а серіали, які виграють вибори, це 16,000,000 за один вечір...
Ця книжка, я думаю, десь має промовити до кожного з нас сьогодні, що “спасение утопающих – дело рук самих утопающих”, що тільки ми самі зацікавлені у нашому виживанні і наших дітей… І мій “Танк” якраз закінчується ось цією молитвою, що ми все витримаємо, дай боже, тільки б не піддатись на “ось це”.
…І я тримаю стиснуті кулаки, і невміло повторюю за своєю героїнею, ту саму розпачливу просьбу, адресовану в простір, – “не введи нас у спокусу”. Не дай ввіритись обману, замкни нам на нього слух. Не дай – розлюбити себе. Бо це було б уже геть глупо – стільки витримавши, і витримавши гідно, – за яких-небудь “півпокоління до перемоги” піддатись “на ніщо”, так таки геть на ніщо: на напущені на нас хмарою чужі слова з вивернутими значеннями, гнилі й облудні, як болотяний туман… Не дай нам зрадити наших мертвих. І живих. І тих, що ще мають колись народитися.
Тільки це, і більше нічого. Бо більше нам боятися нічого.
Виступ Oksana Zabuzhko (Оксана Забужко) у Вінниці 16.06.2019
