Цей розмаїтий та різнобарвний театр створений кремлівським режисером тільки для одного глядача: Джо Байдена
Днями колеги зі StopFake звернули увагу на серйозний медійний розголос статті політолога американського аналітичного центру RAND Семюела Шарапа. Дослідницька корпорація RAND, яка, серед іншого, виконувала проект реформування сектору безпеки і оборони на замовлення української Ради національної безпеки і оборони за кошти приватних осіб, є досить потужною експертною організацією. Через це, а також через досить підозрілу активність та масові репости статті у соцмережах, пропозиції, викладені Семюелом Шарапом, обговорюють багато.
Багатогранну та професійну статтю Семюела Шарапа можна звести до просування простого наративу: «США не може собі дозволити воювати за Україну, а отже, щоб уникнути ескалації на порозі Європи, потрібно змусити київську владу поступитися Кремлю і змінити унітарний устрій України на конфедеративний, де окремі території Донбасу будуть мати свою судову і правоохоронну систему, і будуть делегувати до українського парламенту своїх представників».
Шарап не вперше пропонує такий підхід до вирішення питань з Росією. Так, за інформацією StopFake, Шарап пропонував аналогічний підхід до розв’язання проблем щодо окупованих Росією територій Грузії. На його думку, для користі самих невизнаних республік Грузія могла б і поступитися своїми принципами.
Такий стиль розв’язання геополітичних та дипломатичних конфліктів на користь Кремля не має викликати у вас подиву. Шарап є експертом із зовнішньої політики Росії та колишніх радянських держав і американо-російських відносин. Він був запрошеним науковцем у Московському центрі Карнегі; був стипендіатом програми Фулбрайта в Московському державному інституті міжнародних відносин. Пан Шарап також виступає у дискусійному клубі «Валдай», який збирає лояльних до російської влади аналітиків з усього світу, де Путін дає їм свої настанови щодо правильного розуміння російської зовнішньої політики.
Україною Семюел Шарап також зайнявся досить давно. Ще 18 січня 2010 року на сторінках американського видання Foreign Policy Шарап переконував, що Україні буде набагато краще без Віктора Ющенка, який намагався розірвати зв’язки з Кремлем. А прихід до влади Віктора Януковича та Юлії Тимошенко, навпаки, допоможе стабілізувати ситуацію в Україні. Що ж… Наврочив. Однак, і після того, як його прогнози не збулися, пан Шарап ні на йоту не відійшов від своїх наративів. У листопаді 2014 року, практично в розпал війни, він наголошував, що Україна обов’язково зобов’язана домовитися з Росією. В той період Семюел Шарап писав (а його активно цитували російські видання), що тодішній віцепрезидент Джо Байден веде неправильну політику щодо України, декларуючи повну підтримку Києву — це, мовляв, роблить конфлікт тільки глибшим. Практично ті ж слова він знову повторив і в листопаді 2021 року.
Як і сім років тому у 2014-му, коли Генрі Кіссінджер та його колеги планували для Путіна конференцію поділу України на кшталт «ялтинської» на фінському острові Бойсто, наприкінці 2021 року у Шарапа також з’явилися поціновувачі і група підтримки.
Цитуючи Шарапа, StopFake звертає увагу на одну з ключових його фраз щодо військової загрози біля кордонів України: «Огидний компроміс, — каже політолог RAND, — може бути найкращою надією для всіх». Так він підштовхує читачів до неприємного усвідомлення того, що «злив» України є безчестям, але, зрештою, зручним і комфортним виходом для Білого Дому. Адже, на думку Шарапа, «якщо Путін зможе отримати те, що хоче, без війни, ймовірно, війни й не буде».
Американський журналіст Крістофер Міллер, який довго працював у Києві, зібрав у твітері своєрідну хрестоматію тих, хто так чи інакше підтримав думки Семюела Шарапа. Серед таких дописувачів дуже багато непересічних людей, які мають неабиякий вплив на західну експертну спільноту. Наприклад, програмний директор експертного think-tank International Crisis Group доктор Ольга Олікер, яка раніше працювала в тому ж RAND, що й Шарап. У 2016 році вона з колегами проводила на замовлення RAND дослідження в Києві, зустрічаючись із місцевими експертами.
У квітні 2020 року група експертів International Crisis Group під її керівництвом опублікувала звіт «Мир в Україні I: Європейська війна», який обурив і розчарував українську експертну спільноту. Після того, як у грудні 2019 року відбувся саміт, на якому президент України Володимир Зеленський зустрічався з Володимиром Путіним, європейські експерти почали пропонувати перейти до політики поступового зменшення санкційного навантаження на Кремль. Зокрема, у згаданому звіті пропонували почати розглядати знімати санкції з Росії.
Менш ніж за тиждень після публікації цього звіту окремі його тези розкритикував колишній посол США в Україні та керівник євразійських програм Atlantic Council Джон Гербст. Слідом за Atlantic Council свій заклик не легітимізувати міжнародні злочини режиму Путіна опублікувала і Європейська експертна асоціація.
Щось мені підказує, що й на цей раз точку зору Ольги Олікер українські експерти не оцінять. Поширюючи посилання на статтю Шарапа у твітері, вона зауважила: «Замість злитися на Сема Шарапа, запитайте себе, що потрібно для створення більш життєздатної політики, оскільки він стверджує, що західні держави не збираються воювати за Україну, а Росія — збирається, що веде до ескалації та до ще гіршого статус кво».
У своєму довгому треді у твітері пані Олікер аргументує, що санкції, тиск та допомога Україні не змусили Кремль відмовитися від кроків до ескалації конфлікту, тоді як готовність західних країн робити більш суттєві речі залишається невизначеною. А отже, Шарап — великий молодець, що підняв питання про «злив» України як одну з опцій, які потрібно розглядати.
Так само як Семюел Шарап та Ольга Олікер, мислять і ще декілька часто цитованих у американських виданнях експертів. Слід думати, що вся ця аргументація з дуже логічним і професійним поясненням, що подальші санкції проти Кремля та необережні обіцянки Києву, які можуть призвести до неконтрольованої ескалації у відносинах Москви та Вашингтона, давно лежить на столі якщо не у Джо Байдена, то точно у Вікторії Нуланд та Ентоні Блінкена. Вони про неї знають і обмірковують, хоча й нічого не говорять публічно.
Не слід забувати, що Білому Дому критично необхідно запобігти союзу між Кремлем та Китаєм. Особливо у світлі підписання двома державами «дорожньої карти» більш тісних зв’язків у військовій сфері.
Враховуючи драматичне падіння політичних рейтингів Джо Байдена, отримати ще одну зовнішньополітичну поразку після провалу політики у Афганістані нинішня адміністрація Білого Дому просто не може собі дозволити.
Водночас нескінченне підняття ставок у грі з Кремлем також дуже втомлює і нічого хорошого не обіцяє, оскільки на реальний конфлікт із потенційним залученням загрози використання ядерної зброї західні політики ніколи не підуть, бо їх розірве власний електорат.
Шляхом досягнення домовленостей з Володимиром Путіним, за умови прийняття Володимиром Зеленським хоча б частини сценарію, написаного у Москві та Вашингтоні, усі (крім України, звісно) отримують жаданий win-win у конструюванні статус кво.
Джо Байден зможе доповісти своїм виборцям і конгресменам, що закрив проблему конфлікту на порозі Європи. Франція та Німеччина нарешті зможуть повернутися до більш масштабних та перспективних бізнес-проектів з Кремлем. Володимир Путін отримає фактично конфедеративний поділ України з необмеженим контролем над одним із суб’єктів конфедерації, який забезпечить йому «блокуючий пакет акцій» у будь-яких питаннях, що стосуються зовнішньої політики України, а потім, згодом, і у сфери культури та інформаційної політики.
Саме таке win-win рішення і може бути запропоноване Джо Байдену на потенційній зустрічі з Володимиром Путіним у січні 2022 року. Для того, щоб він його прийняв, потрібно до того часу досягти двох масштабних ключових цілей.
По-перше, створити видимість безальтернативності такого виходу. А саме змусити всіх повірити, що єдиною альтернативою буде війна з потенційним застосуванням ядерної зброї. Саме з цією метою Кремль забезпечив реальну підготовку до війни, шляхом не тільки фізичного стягнення військ (що, до речі, є не завжди обов’язковим для початку війни), але й шляхом проведення масштабних підготовчих заходів, які, скоріше за все, «вловила» американська розвідка. Ймовірно, що почуті від американської розвідспільноти факти цих приготувань могли нагадати Джо Байдену неприємні моменти лютого-березня 2014 року, коли американська адміністрація попросту проспала анексію Криму і війну на Донбасі. А тому, щоб європейські лідери переконалися у серйозності ситуації завчасно, ключові американські таблоїди, як за командою, почали сипати інсайдами з анонімних джерел у розвідувальних органах та збройних силах. Особисто для мене це є єдиним логічним поясненням причин тієї істерики, яка вже три тижні несеться західними медіа.
По-друге, для досягнення цілей під час січневого саміту Путіна-Байдена необхідно або спонукати Зеленського прийняти неприємний сценарій, який поховає не тільки його політичне майбутнє, але й зробить парією у власній країні. Або ж, за умови відмови Зеленського піти на такий варіант, переконати Джо Байдена, що рівень суб’єктності України впав до критичної позначки, і в цій державі більше просто ні з ким говорити. Якщо Зеленський нібито неспроможний ухвалювати і втілювати політичні рішення, навіть за умов стабільного рейтингу, що переважає інших політиків, то й ніхто з його наступників не зможе це змінити, бо повторення ситуації з «монобільшістю» і такою концентрацією влади в одних руках можна більше не очікувати.
Ось для забезпечення цієї другої умови і потрібен «державний переворот» в Україні, або хоча б його видимість. Саме для цього дехто з оточення Володимира Зеленського може лякати його загрозами життю і здоров’ю його родини та його самого. І це очікувано призводить до того, що президент зривається на журналістові, який фактично стежить за кожним його пересуванням, чим ще більше поглиблює кризу своєї легітимності.
Таким чином, увесь цей розмаїтий та різнобарвний театр створений кремлівським режисером тільки для одного глядача: Джо Байдена. І, на превеликий жаль, наша з вами доля зараз саме в його руках.
Йому показують, що альтернативою домовленості з Путіним буде війна. І війна не тільки з Кремлем, адже головним опонентом для Білого Дому виступає Китай. Тим часом як Україна, за яку б він міг поборотися для збереження свого політичного рейтингу в США, демонструє все більше ознак failed state.
Схоже, що все залежить від того, чи зможемо ми переконати Джо Байдена в спроможності втримати державу від тотальної внутрішньої дестабілізації. В умовах війни всіх проти всіх це буде зробити надзвичайно складно.
