Все частіше з ОРДЛО надходять новини, про які не просто написати. Не можеш підібрати слова, бо тебе накриває емоціями. Бо ти наче ціпенієш від отих новин, настільки антилюдяні, аморальні, позацивілізаційні вони є. З одного боку, можна було б посміятися над апологетами «русского мира» , бо ж вони так мріяли пожити по-російські, по-радянському, що так й хочеться сказати,- бійтеся своїх бажань, бо у Всесвіту українське почуття гумору.
Критична більшість мешканців Луганщини та Донеччини на час 2014-го року, так завзято мріяла про пожити по-російськи, по-моськовськи, по-радянському, що заради цього зраджувала, вбивала, знищувала та руйнувала. Я підкреслю, що не усі на Сході України були апологети московщини чи ярі путіністи, чи оті завзяті мохерові совки, ні, звичайно ж ні. Але, на жаль, критична більшість.
Я намагалася з’ясувати, що означає оце «пожить по-русски», «по-московски», «по-советски», але кожен раз отримувала якийсь дивний коктейль мрій, який більше був схожий на передовиці з радянських газет. Оці мрії про майбутнє, де усе усім й побільше, але колись.
Це дивувало, бо на 2014- рік на Луганщині, та й на Донеччині, люди жили гарно. Ну, звісно були міста, де ще працювати та працювати, ох, як шкода, що Донбас не дочекався децентралізації, «совок», радянщина відступати не хотіли, то вотчина «сильного хозяйственника» виглядала не дуже презентабельно.
Але, зрештою, все одно, усі ці «пабагатому» змішувалися у дикий коктейль радянських наративів, де здебільшого «пабагатому» виливалося в насилля, бо ж «забрать», «расстрелять», яскраво були приправлені таким бажанням. Більш того, бажання насилля підкреслювалося тим, що «мы так жили и ничего». Виглядало це якось дивно, немов ті, хто пережив насилля бажали цього досвіду своїм нащадкам. Немов ті, хто жили бідно, усе б віддали, щоб усі були бідними, а не усі багатими.
Бажання насилля, влади, використання влади для насилля, воно було усюди, воно лунало з будь-якої мрії, воно текло, як мед, річкою й заманювало усе більше людей.
Реалізували свої мрії на «побагатому» дивно, знову ж таки, через звичні радянські принципи – доноси, вбивства, катування. Забрати у родичів майно, щоб пожити побагатому? – та, легко! Пишемо донос, що родичи «наводчики правого сектора» й насолоджуємося життям. Родичі, правда, все життя пропрацювали, а ти все життя пробухав, але ж є мрія «пабагатому», «посоветски», а це означає, що можна «забрать у богатых» та віддати собі, «бідному».
Як би це робили старі люди, які все життя прожили за законами моралі радянського союзу, я б ще розуміла. Ну, не бачили вони іншого життя. Але доноси писали, катували та вбивали люди віком від 15 до 70 років. Тобто й ті, хто жив при Незалежній Україні, й ніколи не бачив радянського союзу, але чув про нього та оте життя від родини. Це жахіття. Люди передавали потреби у насиллі, як до себе, так й до інших людей, потреби красти, вбивати, ґвалтувати, проявляти насилля, або ставати жертвою насилля, передавалися імпринтинговими знаннями.
Формування психологічного психотипу «гомо-советікус» йшло не у суспільстві, у дитячих садочках чи школах, а на кухні, де батьки обговорювали, як гарно було б вбити сусідів та забрати у них майно.
Оце я усвідомила лише коли побачила владу критичної більшості «гомо-советікус» у 2014-му. Як це назвати, не знаю, напевне, це мають зробити політики чи психологи. По тому, що я бачила, це була – я за «революцию Донбасса-2014»- це була перемога охлосу, тобто охлократія, яка описана в підручниках політології. Але, як по мені, то це люмпенократія, бо такої кількості абсолютно безграмотних, неосвічених, аморальних людей, які прийшли до влади, я бачила лише на картинах про «жовтневу революцію 1917 року».
А як ще модна назвати людей, які вперто казали «мы так жили, пусть и наши дети так поживут», що це, як не деградація, а деградацію може лобіювати лише люмпен, тобто неосвічена, безграмотна людина.
Як же хотіла критична більшість людей жити? А щоб ніякої демократії й майданів, щоб одна партія та один лідер. Щоб ніякої свободи, ніде, ні в кого, ні з якого боку, ні в яких проявах. Щоб ніяких прав, окрім обов’язків. Щоб усі однакові у всьому: одяг, бідність чи багатство, але краще бідність у всіх, а багатство лише в нього одного. Щоб була влада й блат, й щоб мститися, мститися й мститися…
Окупація дала критичній більшості свободу. Свободу на насилля. З суспільства, з людей як зірвало маски добропорядності й оголило ікла істот, які прагнули крові. Катівні. Катівні зростали, як гриби після дощу. Люди вихвалялися наявністю своїх людей у «народному ополченні», й лякали одне одного «щас вызаву апалченцев и тебя кадыровцам отдадут на бутылку», «у меня брат в апалчении, щаз на подвал паедешь»… Усі знали, що відбувається у катівнях, та на «подвале». Розумієте? Усі! Й користувалися цим заради особистого вирішення особистих «мрій».
Насилля, приниження, хабальство, повна люмпенізація суспільства, ось що накрило Донбас з приходом так званого «русского мира». Окупація відкрила в критичній більшості людей найстрашніше, що в них було. Свобода вбивати, це теж свобода.
Люди постійно відчували приниження. Спочатку це для критичної більшості виглядало аж прямо мі-мі-мі, бо ж усе це робили свої, «наши мальчики». Але потім, якось приїлося, набридло й у соцмережах почались питання «почему наша республика называется «Быдлостан»… Цікаво ж, чому?
Приниження людини та насилля, насправді тихою сапою рекламувалося пропагандистами, ЗМІ, й неслося у суспільство під соусом «борьба с врагами народа». Культуру підмінили « русской культурой» – бійки, насилля, пияцтво.
Приниження людини та насилля стало невід’ємною часткою життя у «республіках». Від пологового до смерті. Повернулися блат, хабарі, хамство, хабальство. Це у «республіці» повсюди. Хамство у магазині, у кафе, у лікарні, у будь якому закладі. Хабарі, щоб народити. Блат, щоб дістати ліки чи потрапити до лікаря. Хабарі, щоб померлого не кинули у бруд й надали гідні ритуальні послуги. Все, як у срср, але, невже, невже, невже про це можна було мріяти?
Хамство та хабальство, люмпенізація суспільства, усе це толерувалося й толерується в ОРДЛО. Тому там зросло побутове насилля, бо ж «бьет, значит любит». Насилля стосовно дітей. Ось це взагалі й є та тема, про яку говорити не можу, бо паралізує, бо слів не вистачає від емоцій.
Насилля до дітей, насилля дітей до дітей…Як про це писати? Насилля до дітей у родинах… В мене зібрано купа інформації про те, як гвалтують дітей «вітчими», тобто громадянські «чоловіки», яких лугандонські жінки, міняють, як… не можу написати «перчатки», бо там й труси не завжди часто міняють.
При цьому жінка або робить вигляд, що не бачить насилля, або зненавиджує дитину, звинувачує, бо вона «винна», «звабила» чоловіка. Це жахливо, це радянщина, це… це залишиться без покарання.
Насилля дітей до дітей…Цього в ОРДЛО теж повно. Я так й не наважилася написати зі скринами соціальні історії про зґвалтування дітей дітьми у школах. В ОРДЛО насилля дітей до дітей це вже норма, це постійно, це атрибут навчальних закладів.
Усе це на Донбас прийшло з «русским миром». Оце й є та мрія критичної більшості? Оце й є по-русски й по-багатому?
Це жах! Це вже розуміє якась частина мешканців ОРДЛО, але нічого не може з цим вдіяти. Усе це, що сталося з Донбасом, це калька з життя росії. Там насилля у школах (не психологічний булінг, а саме побиття та зґвалтування) теж є нормою та атрибутом навчальних закладів.
На росії у школах туалети без кабінок, щоб дитина справляючи фізіологічні потреби відчувала приниження. Тепер ще у школах росії у туалетах ставлять відеокамери, щоб боротися зі зґвалтуваннями та наркобізнесом, але це ж теж приниження дитини, яка розуміє, що її фільмують під час туалету.
Ці нововведення прийшли у ОРДЛО. Там школи «модернізують» згідно російських «ГОСТів». «Гей-європейські» туалети, які були побудовані до 2014 року за цивілізованими нормами, тобто відокремлені кабінки, що закриваються, зносять й будують «дирка у підлозі», без кабінки, мотивуючи це тим, що діти мають бути під наглядом під час туалету, щоб уникнути «гейщини». Дикунство? Ні, цілеспрямована робота над психікою дитини, яку ламають приниженням, роблять з неї залякану істоту. Більшість батьків це підтримує, бо «в наше время мы все ходили на дырку в полу и ничего».
Окупанти просто знищують будь які ознаки людяності та цивілізації, люмпенізація, деградація суспільства повсюди й є невід’ємною часткою життя людей в ОРДЛО, бо це влада, влада над психікою людини, яка діє, як електрошокер й обмежує волю людини.
Приниження з дитинства, це ще один злочин окупантів. Саме тому в ОРДЛО дуже багато підліткового суїциду та безпритульних дітей, які біжать від домашнього насилля й стають «бомжами». Школи ОРДЛО це ті ж самі катівні, де дітей знищують психологічно. Усе це страшно, жахливо, особливо, коли ти розумієш, що покарання за ці злочини не буде.
Єдине, що я можу сказати, це дивіться на ОРДЛО, як у дзеркало, чорне дзеркало, робіть висновки з того жахіття, щоб ніколи не допустити це в поки ще мирних частинах України, й головне, коли махаєте рукою «навіщо нам ті території, там усі сепари», трошки подивіться в середину себе, чи не стаєте ви після цього дотичними до злочинів, бо непокаране зло вміє розповсюджуватися й ставати безкарним всевладдям. Окупанти мають понести покарання, як й колаборанти. А ми маємо повернути своє, щоб знищити зло й відплатити за усі сльози.
